Мені довелося переїхати до кімнати до мами, але й там мені спокою не було. Чомусь мама і сестра вважали, що я зобов’язана поратися з племінницею, хоча сестра була ще в декреті і могла сама сидіти з дочкою. – Це твоя рідна племінниця, пограйся з дитиною, не бачиш, їй нудно! Зате мені так весело готуватись до іспитів під постійний дитячий вереск. Я вступила до інституту і поїхала до іншого міста вчитися. Коли закінчила його, то вирішила до рідного міста не повертатися. Мама так само жила з сестрою і племінницею, про мене згадувала час від часу. Тепер племінниця виросла, вже закінчила школу і вступила до інституту у місті, де я живу.
Сестра та мама мене переконували, що я зобов’язана прийняти племінницю до себе на весь час навчання. -Куди до себе? До однокімнатної квартири? Я племінницю бачила нечасто, але мені цього вистачило, щоби зробити відповідні висновки про її виховання. Дівчинка нічого не вміє та не хоче, бо звикла, що за нею мама з бабусею бігають. Але племінниця в цьому не ви нна, звісно. Їй я згодна допомагати, але жити з нею в одній квартирі немає жодного бажання. А сестра закотила істерику і не хотіла, щоб дочка тулилася у гуртожитку.
Я запропонувала допомогу в пошуку квартири дешевше, але на мене накинулися зі звинуваченнями. -Ми не такі багаті, щоб квартиру винаймати. – Тобі не соромно? – Дорікала мені мама. Ні, не соромно. Ось уже два місяці племінниця живе у гуртожитку і щодня скаржиться мамі та бабусі, як там поrано. А сестра та мама вимагають негайно забрати дівчинку звідти. Чи не може дівчинка жити в гуртожитку, а на квартиру витрачатися не хочуть? Нехай переводять на заочне, житиме вдома, а сюди їздитиме на сесії.