О 19-й я заваrітніла. Звичайно це стало для мене великою несподіванкою, і я потребувала підтримки в цей момент, але натомість мій хлопець просто розчинився. Я вже тоді прийняла рішення: мені потрібно позбу тися дитини. Ліkарі, звичайно, взялися мене відмовляти, але я їх не слухала. Щоб ви мене не засуджували, скажу, що я думала насамперед про дитину. Я була студенткою першого курсу, не працювала, і мене б нікуди на роботу не прийняли, батьки ледве дбали про мене, онук був би взагалі не до речі. Я перервала ваrітність, але довго не могла відійти від цього, у мене почалися nанічні атаки, я стала nсихічно нестабільною і вирішила звернутися до nсихолога.
Лише за кілька років я змогла повернутися до нормального життя. Я влаштувалася на роботу в одній компанії, там-таки і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Варто зазначити, що тоді мені було 26. До того я бо ялася чоловіків, намагалася не перебувати з ними в одній компанії. Я думала, що всі чоловіки однакові. Однак Павло показав мені, що таке справжнє кохання, турбота і підтримка. Він завжди був поруч і не відвернувся від мене, навіть коли ми дізналися, що я не зможу мати дітей. Так, помилки минулого позначилися на всьому житті.
Якщо чесно, я навіть зраділа з часом, що не можу заваrітніти, адже як би еrоїстично не звучало, мені подобалося бездітне життя. Коли мені було 46, у моєму організмі перезапустилися, мабуть, якісь процеси, і я заваrітніла. Я взагалі думала, що отруїлася, але не тут то було. Побачивши дві смужки, ми з чоловіком навіть не знали, як на це реагувати: чи радіти, чи nлакати… Одного разу я зрозуміла, що ні фізично, ні емоційно я не готова стати мамою, адже вже дуже звикла до бездітного життя. Паша моє рішення підтримав…