З першим чоловіком ми довгий час жили на орендованій квартирі. У нас народилася донька, але невдовзі після цього ми розлу чилися. Після розлучення ми з донькою переїхали до кімнати у гуртожитку, яка дісталася мені від мого діда… З дідусем усе було нормально: просто він зустрів якусь бабусю, з’їхався з нею – і лишив мені свою кімнату. Кімната була маленькою, туа лет – спільний із сусідами. Але все одно краще, ніж платити оренду або їхати до своєї рідної матері. Вона в мене була дуже жорстка і навіть жорстока: постійно тримала по контролем, і я не хотіла такої ж долі для своєї доньки.
Коли моїй дівчинці було вже 5 років, я познайомилася із Петром. Він був одним із клієнтів нашого офісу, який нещодавно став спадкоємцем квартири. Ми з Петром дуже швидко порозумілися і прив’язалися один до одного. Незабаром Петро покликав мене заміж, і ми з донькою переїхали до нього в двокімнатну квартиру, а свою кімнату я стала здавати. Але була в нашому житті одна проблема – відсутність ремонту у квартирі. З нього і почалися всі проблеми. Я влаштувалася касиром до місцевого супермаркету, чоловік теж працював, плюс – гроші з оренди та аліменти від першого чоловіка. На життя вистачало, але не виходило відкласти на ремонт. Як би там не було, якось Петро заявив, що вже немає сенсу зволікати з ремонтом: треба починати.
Але я запропонувала йому такий варіант: -Давай продамо мою кімнату, твою квартиру – і відразу купимо двокімнатну квартиру в новобудові. -Ні. У кожного має бути рідний куточок. Ця квартира мені дорога. Тут мешкали мої батьки. Тому робитимемо ремонт. -Добре, роби. Але на мою допомогу можеш не розраховувати. Це не моя квартира. Вона належить лише тобі. Якщо я зараз вкладу сюди гроші, а що буде зі мною, якщо ми раптом розлу чимося? Чоловік промовчав, образився, але почав робити ремонт. Продукти та комунальні ми зараз ділимо порівну, але за матеріали платить він один. Якщо чесно, мені іноді прикро, бо бачу, з яким трепетом він ремонтує кімнату для моєї доньки. Але все-таки здається, що я роблю правильно…