Я з раннього дитинства мріяла про нормальну родину. Дивилася на однолітків і заздрила – коли вони бігли в обійми своїх батьків. А я так хотіла, щоб у мене була повноцінна сім’я… Я досі не знаю, чому розлу чилися мої батьки, але впевнена , можу сказати про одне: розлу чення – це найсерйозніша тра вма для дитячої nсихіки. Як тільки мама з татом розлу чилися, кожен став ставитися до мене rірше. Здавалося, вони мене не люблять і не дбають про мене. Мама дуже довго відновлювалася після ст ресу. Вона постійно nлакала, лежала на ліжку, дивилася в стелю. Її нічого не цікавило.
Їй було начхати на те, чи пообідала я, чи зробила уроки. Підтримку намагалася знайти в батька. Але важливими для нього стали інші жінки та виnивки, і я в цій схемі була зайвою. Моєму щастю не було меж, коли я вступила до університету і переїхала в інше місто. Мені дуже хотілося стати на ноги, щоб більше ні від кого не залежати. Мамі знову було нач хати на мої досягнення. Її навіть не порадував той факт, що я їду за кордон до своєї коханої людини. А от тато начебто змінився. Він усіляко шукав привід зі мною поспілкуватися.
Я допомагала йому, скільки було можливості, але батько почав вимагати більше і більше. Якоїсь миті я зрозуміла, що він просто мене використовує – і вирішила назавжди відмовитися від своєї допомоги та підтримки. Але батько не збирався зупинятись. Якось він прийшов до мене і оголосив, що я, як рідна дочка, зобов’язана його утримувати. Те, що я виїжджала за кордон, його не цікавило: на його думку, я мала забити на своє життя і сконцентруватися на його змісті. Я просто посміялася йому в обличчя, сказала “прощай” – і зачинила двері перед його обличчям.