Моя хата стоїть на краю села. За кілька метрів починає густий ліс. Нікому з односельців нема справи, як я живу. Особливо важко мені доводиться взимку, коли до магазину дістатися дуже проблематично. У мене є син, який мешкає у столиці. Приїжджає він дуже рідко: каже, що зайнятий на роботі. Я постійно питаю його, коли він збирається одружитися, адже йому вже 35 років. Так, Іван у нас пізня дитина. Він з’явився на світ, коли ми з чоловіком вже втратили надію мати дітей. На жаль, мого чоловіка не ста ло, коли Івану було лише 4 роки.
Ростила та виховувала його одна. Іван виріс дуже розумним хлопчиком. Після універу так і залишився у місті. Знайшов роботи, дуже часто надсилає мені гроші. Крім Івана, у мене була ще й донька – прийомна. Зоряна була сиро тою, її виховував старший брат із дружиною. Ми її дуже любили, тож вона, можна сказати, жила в нас удома. Вона теж поїхала з села до міста – здобувати освіту. Потім вийшла заміж – але шлюб дуже швидко розлу чився.
А потім вона зникла: зробила так, щоби колишній чоловік її ніколи не знайшов. Нещодавно, рано-вранці, я зібралася в магазин. Виходжу на ґанок – а там стоїть мій син із симпатичною дівчиною. Я не відразу зрозуміла, що дівчиною була Зоряна. Я втратила голову від щастя. Запросила дітей додому, посідали пити чай. Іван зізнався, що з дитинства був закоханий у Зоряну. А коли дізнався, що вона розлу чилася, витратив усі свої зусилля на те, щоб знайти її. Незабаром у них весілля. Думаю, цією знахідкою доля нагородила всіх трьох.