Мені шістдесят сім років. Ще два роки я був сповнений сил. Дружини моєї не ста ло давно, а діти роз’їхалися. Проте я свою самотність любив, вона мене не обтяжувала. Та й не був я самотній, зі мною був мій вірний пес Барс. Собаки в певному сенсі навіть кращі за людей, не знайдеш слухача уважніше і компаньйона вірніше. Я сам з усім господарством справлявся, більше того, мені подобалося доглядати город і худобу. Я садив, поливав, боровся зі шкідниками. Весь день був мій наповнений клопотами. Я відчувала, що життя моє осмислене.
Плодами своєї праці я пригощав онуків та дітей, які зазвичай приїжджали мене побачити восени. А потім мій син вирішив, що я надто старий, щоб один жити, він так і сказав; -Батьку, у твоєму віці люди допомоги потребують. А ти ніяк заспокоїтись не можеш, на своєму городі копаєшся. – Ну, так я ще повний сил. -Ні, не справа це. Ми ж не погані діти, щоб залишати тебе одного зі своїми турботами.
Ще донька на його бік встала, вони мало не силоміць мене в місто забрали, худобу продали, а Барса віддали добрим сусідам, а город залишився покинутий. У мене сер це обливалося kров’ю, коли я бачив, що сталося з моїм господарством, яким я так дорожив. Вже два роки мешкаю у міській квартирі. За цей час я якось ослаб, підніматися чотири поверхи в тягар. Мене добре доглядають, мене добре годують, але радості я не відчуваю. Все частіше зі сльо зами на очах згадую свій будинок, город та тварин.