Ми всі відмовляли Олесю від шлюбу з Пашею. Вже тоді було ясно, що за фрукт її хлопець: скакав з однієї роботи на іншу та влаштовував Олесі сцени рев нощів. Вони лая лися кожен день. Але сестра нас не послухалася. Зіграли весілля, а через два місяці вона, ре вучи, прибігла до мами – він жбурнув у неї пляшкою біленької, перед цим спустошивши її вміст. Слава Богу не влучив. Як з’ясувалося з розповіді Олесі, це був уже не перший випадок, коли він напивався. Але протверезівши Паша вимолював у неї прощення. Вимолив він і цього разу. Коли Олеся заваrітніла, Паша начебто став поводитися пристойно.
З роботи на роботу не скакав, міцних напоїв не вживав. Але протримався півроку. Потім його “концерти” розпочалися з новою силою. Як сестра вино сила дитину за таких умов – мені незрозуміло. Навіть у пологовий будинок вона поїхала від мами. Вони з Пашею були в сва рці. Так у такій, що чоловік уже хотів подати на розлу чення. Паша не з’явився навіть на виписку. Ми Олесю з дитиною привезли до мами. Ми з мамою тоді вмовляли сестру піти від чоловіка. Мама кликала Олесю із сином жити до себе. Я обіцяла, що теж допомагатиму їм.
“Тільки піди від такого неадекватного чоловіка”, говорили ми їй. І тут приходить Паша, сестра кидається йому на груди і вони їдуть до себе. Вони жили б щасливо, якби Паша міг кинути свою зrубну звичку. Але чоловік продовжує свій “кордебалет”, а дружина бігає до нас з мамою, скаржиться на благовірного та просить грошей. – Іди від нього! – кажемо ми їй. – Але ж ми сім’я! – Заперечує вона. Яка сім’я? Тільки штамп у паспорті! Якщо чесно, мені зовсім не шкода ні сестру, ні її чоловіка, ні їхню сім’ю. Мені шкода лише племінника. Адже йому жити в цьому “болоті” і бачити весь цей бардаk.