Катя одружилася вісім років тому. Коли і вона, і чоловік були студентами. З народженням спадкоємця не поспішали, закінчили університет, влаштувалися працювати, вирішили проблему з власним житлом. Тепер можуть і про дитину замислитись. Свікра онука чекають не дочекаються. Регулярно запитують: “Ну коли ж?”. Вчора святкували День Народження Каті. Великого свята не влаштували, не ювілей. До того ж вони нещодавно відремонтували та переїхали до нової квартири, тож паралельно до іменин влаштували маленьке новосілля. Купили торт, запросили маму Каті та батьків Павла. Батьки ходили квартирою, розглядали, раділи за дітей.
– Ну ось, – сказала свекруха, – власне житло є, машина хороша є, ви обоє працюєте, добре заробляєте. Пора вже й онука нам наро джувати! – Ні! – аж підстрибнула мати Каті. – Рано ще їм дітей заводити! Років до тридцяти п’яти навіть замислюватись про дітей не треба! Взагалі-то це їхній вибір, – сказала здивована поведінкою сватьи свекруха, – але мені здається, поки у Катерини вік підходящий, треба наро джувати. З віком можуть виникнути проблеми. Тим більше, що вони вісім років гуляли, поїздили світом. А ми допоможемо, за потреби. – А чому я мушу допомагати?! – мало не заверещала теща. – Якщо вирішать наро джувати, то і з дитиною нехай сидять самі!
– Маріє Іванівно, – сказав Павло, – ми з Катею одружені вже вісім років. Нагадайте, будь ласка, випадок, коли б ми, чи Катя, звернулися до вас із проханням про допомогу. Чи не пригадаєте? Ось і я такого не пам’ятаю. Не зверталися, і звертатись не будемо. Не хвилюйтесь! – Мамо, пам’ятаєш, ти в брата навіть дитину хотіла забрати, щоб вони з дружиною доучилися. Благо невістка виявилася адекватною матір’ю, твоє марення не підтримала. Виходить, що з дитиною сина ти готова поратися, а моя дитина тобі не потрібна. Так?