І у Олени, і у Свєти, сусідок по сходовому майданчику, чоловіки були шанувальниками Бахусу. Раз на два-три місяці йшли в запій на кілька тижнів. Благо періоди “жертви Бахусу” у мужиків не збігалися, тому жінки з дочками перечікували буйні періоди у сусідок. І ось, одного з таких днів між ними відбулася наступна розмова. – Як я втомилася від цього! – Скаржилася Олена у Свєти. – Коли не п’є – нормальний мужик, а вип’є – на худобу перетворюється. І немає надії, що цьому настане кінець. – Мій нічим не відрізняється. Я давно б його вигнала, та дочка його любить. Потім розлу чення, поділ квартири, клопоту не оберешся.
– Світлано, зізнайся, любиш, от і не розлу чаєшся. – Можливо. Та й не було у нас у роді розлу чень. Хоча у сім’ях проблеми були. – Ну, хіба що сім’я. А зі своїм у РАГСі не розписана, у церкві не вінчана. І дочка не його. – А квартира чия? – Здивувалася Світлана. – Моя. Світлана на якусь мить замовкла, мовчки переварюючи почуте. – Не зрозумію я тебе, подруго, – почала вона. – Твій Петя тобі ніхто, твоєї дочки ніхто, квартира твоя. І навіщо ти його терпиш? Навіщо собі й дочці нер ви треплеш? Ти що, то його любиш?!
– Немає ніякого кохання! – відповіла Олена. – Він багато заробляє? – Менше мене. – То якого дідька ти його терпиш?! Жени його з дому. Тобі ще сорока немає. Молода, красива. На який тобі цей виродок? Того ж дня Олена вказала своєму співмешканцю на двері. Три роки прожили з дочкою сама. Потім познайомилася із військовим пенсіонером. Переїхала до нього жити. Квартиру залишила дочці, та навчається в університеті. І щоразу, коли приїжджає до дочки, обов’язково відвідує сусідку Світлану. Щоб сказати ”дякую”.