Зараз мені 30 років, і я зрозуміла, що квартирне питання – це те, що може зробити вороrами навіть найближчих людей. Із чоловіком ми одружилися 10 років тому. Дітей ми не маємо. Мої батьки розлу чилися давно, мама вже встигла вдруге вийти заміж. Я була єдиною дитиною у сім’ї. Ми з чоловіком багато працювали. Я – учителем, він – водієм. Папа допоміг нам купити двійкімнатну квартиру, батьки чоловіка не мали змоги чимось допомогти нам. Нещодавно мій тато попросив допомоги. У зв’язку з подіями дворічної давності фірма батька досі не змогла оговтатися від збитків, плюс – конкуренти.
Папа вирішив, що єдиним способом врятувати бізнес є купівля нових машин. Він може взяти кредит, але для цього потрібна застава. Батько кілька разів натякав моєму чоловікові, що квартиру купив він, і зараз йому потрібна допомога для схвалення кредиту. Він багато разів переконує нас, що ніяких проблем бути не може, якщо він зможе дістати гроші, або продати старі машини. Але, як би там не було, ситуація досить педантична. Особисто я до цього бізнесу не маю жодного відношення, але з боку зрозуміло, що тато не вибереться.
З іншого боку, як же я можу відмовити рідній людині, особливо тому, хто допомагав нам купувати цю квартиру. Але уявіть себе на місці мене та чоловіка. Ми скоро плануємо дітей, а якщо у тата не вийде поправити свій бізнес – ми залишимося без даху над головою. А тато живе один – на орендованій квартирі. Він будь-якої миті може кинути все і переїхати в іншу країну, де його ніхто не знайде. А нам потім видертися? Ми із чоловіком дали батькові зрозуміти, що цей номер не пройде. Але й він поки не збирається здаватися: або тисне на жалість, або жорстко стоїть на своєму.