Коли моя улюблена дівчина з нашого під’їзду перейшла до нашого класу, моєму щастю не було меж. Віра відразу стала першою красунею в класі та в паралелі. У неї було довге темне хвилясте волосся і сіро-блакитні очі, які на тлі темного волосся здавались неприродно красивими. Віра мала модельну зовнішність, але в той же час була круглою відмінницею і мала надто добре для цього світу серце. Вона з усіх хлопчаків у школі, які доглядали її, обрала саме мене, за що мені часто влітало від інших хлопців. Дехто хотів показати Вірі, який я слабкий, інші просто самостверджувалися за мій рахунок, але всі їхні причіпки не змінювали факту: ми з Вірою любили одне одного.
Ми вирішили разом вступити на програміста, тому разом активно готувалися до іспитів, допомагали один одному з предметів, які не вдавалися одному, підтягували по темах один одного… Ми обидва надійшли з високими балами. Наша мрія здійснювалася. Я вже думав, коли краще зробити Вірі пропозицію, але нічого на світі не вічне, усьому, на жаль, є кінець, але кінець нашої історії настав надто рано. Все трапилося в одну мить… водій не впорався з керуванням і влетів на тротуар, по якому Віра поверталася додому…
Я приїхав до ліkарні так швидко, наскільки це було можливо, але моє життя зупинилося на момент, коли в коридорі ліkарі сказали, що я спізнився. У мене почалися довгі роки жа лоби. Я досі ношу чорне, не веселюся на святах… я ходив на курси малювання олією, щоб спроектувати свої спогади на полотно, щоб, не дай Боже, вони не забулися з часом. Одну кімнату у своїй квартирі я перетворив на галерею, де зберігаються портрети Віри. Я все ж таки влаштувався працювати програмістом, але малювання – єдиний місток для мене хоч трохи побути наодинці з любов’ю всього мого життя. Адже мені всього лише 46… у мене вже не залишається сил терпіти цю розлуkу з моєю Вірою.