-А ну підійди сюди, Катя – прошепотів дід і змовницьки підморгнув. Маленька Катя поспішила до коханого дідуся. -Катю, послухай, як би тобі складно не довелося, ти знай, що всі відповіді ти зберігаєш у себе в душі, варто лише заплющити очі і поставити правильне запитання. Пройшло з того часу багато років. Катя доросла дівчина. Дідуся давно немає в живих. А життя стерло більшість дитячих спогадів. Але зараз, глибокої ночі, гуляючи в промоклому наскрізь пальто, чомусь згадалися дідові слова. І одразу стало тепло. Вона підняла погляд до зірок і на мить задихнулася від виду.
Темний килим із маленькими вогниками вражав уяву. Там було все, але не було відповідей, які їй так були потрібні. І тоді вона заплющила очі і прислухалася до зірок усередині. ”Куди мені йти? Що робити?” Вже рік вона безуспішно чіплялася за стосунки з чоловіком, котрі давно себе зжили, просиджувала зад на роботі, яка не викликала ні інтересу, ні радості. Сірість – так вона відчувала життя. У відповідь на її запитання всередині спалахнув яскравим світлом один ліхтарик, він засвітив яскраво-яскраво і залився дитячим сміхом. З подивом Катя дізналася у цьому сміху свій власний, лише дитячий та давно забутий.
І одразу згадалися гарні далі рідного села, як їй подобалося гуляти там, вбирати кожною клітиною красу природи, а потім виплескувати це на папір. Очі вона розплющила в повній рішучості повернутися в рідні краї, кинути роботу, чоловіка, обридле місто, фальшивих друзів. ”Почати з чистого листа! Наповнити його своїми фарбами!» – думала вона, подумки завдяки діду. Вона й не помітила, що на тлі темного міста сама стала маленькою зіркою.