П’ять років тому Антоніна одружилася вдруге. Від першого шлюбу вона має дев’ятирічного сина Мишка. У шлюбі з Андрієм наро дили дочку, Світлану. Чоловік добре прийняв пасинка. Дружать. І хлопчик з повагою ставиться до вітчима. Батько Михайла, хоч і рідко спілкується із сином, але у фінансуванні потреб сина не скупиться. Грошей колишньої перераховує більш ніж достатньо. Тоня купує синові все, що тому потрібно, а гроші, що залишилися, збирає на спеціальному рахунку в банку. Михайло отримає ці гроші після повноліття. Андрій із Тонею та дітьми живуть дружно. А півтора роки тому ще й не бідно. Обидва працювали, чоловік пристойно заробляв (сто п’ятдесят тисяч), жили не тужили.
Але дві події відбулися практично одночасно: Тоня пішла у декрет, а Андрія звільнили зі скорочення штатів. Щоправда, під час звільнення йому видали подвійний оклад, але за три місяці від цих грошей нічого не залишилося. Чоловік не став чекати біля моря погоди, кинувся шукати нову роботу, і за місяць уже працював на новому місці. От тільки тут йому платили сімдесят тисяч. Андрій уже рік, паралельно з роботою, шукає іншу, більш високооплачувану роботу. Причому на співбесіди їздить так, що нинішнє начальство про його плани змінити роботу не здогадується. Але його пошуки, поки що, успіхом не увінчалися.
А його зарплати вистачає лише на “підтримку штанів”. Усі гроші йдуть на оплату комунальних платежів та на їжу. Антоніні навіть на нові речі не вдається викроїти кошти. – Якщо нова куртка, або щось інше, для тебе – це необхідність, то візьми грошей із рахунку Мишки, – відповідає Андрій на невдоволення дружини його маленькою зарплатнею. – Запиши, скільки звідти взяла, а потім, коли знайду нормальну роботу, повернеш взяті кошти на місце. – Я якось розчарувалася в чоловікові, – каже Тоня подрузі. – Якщо зарплата маленька, то знайди підробіток. А жити на аліменти дитини дружини – це неправильно. Ось такі у родини розбіжності.