Ми не цінуємо наших близьких людей, хоч би скільки казали, що зробимо все заради них. Деякі люди заслужили більшого і кращого, але коли ти усвідомлюєш це, буває занадто пізно. Такою людиною, про яку просто неможливо було думати нічого поганого, була моя мама. Вона завжди в моїх очах була героєм, яким були під силу всі нроблеми, і яка робила все, що було в її силах, і навіть більше, щоб ми з сестрою просто були щасливі.
Насправді ми росли без батька і жили дуже бідно, але заради нас мама влаштувалася на три роботи, і ми й не помітили, що були бідними. Вже подорослішавши, моєю найголовнішою метою у житті, стало забезпечення мами грошима. Я знайшла роботу у 17 років, а у 18 років одна забезпечувала всю нашу родину. Коли мені було 19, моя сестра вийшла заміж і з’їхала жити з чоловіком, а моя мати залишилася жити сама в нашому старому будинку.
Заради заробітку я одного дня вирішила переїхати на пару місяців до Італії, там я працювала кухарем, заробляла чимало. Майже всі гроші я надсилала мамі, іноді розмовляла з нею, і вона казала, що їй самотньо, але я, як ідіотка, не звертала уваги на це. Одного дня мама мені написала листа, в якому говорила, що я та моя сестра були головним щастям у її сім’ї. Після цього на мої листи вона не відповідала, але приїжджати назад до неї було вже зовсім пізно, і лише тоді я зрозуміла, що вона найбільше цінувала час, проведений з нами, а ми, ось так нахабно її кинули одну, ганяючись за фінансовим процвітанням.