Вероніка дуже хотіла заміж. Їй було вже 25. Упродовж п’яти років вона зустрічалася з Андрієм, але він не надто поспішав зробити пропозицію. Після п’яти років стосунків дівчина поставила ультиматум: або ми одружуємося, або розходимося. Хлопець не надто хотів розходитися з дівчиною, йому з нею було комфортно, вони чудово знаходили спільну мову.
Тож молоді почали готуватися до весілля. Спочатку вони сповістили про все це батьків. Коли батьки дівчини дізналися про це, отець Віри каже Андрію: – Ти з цією справою не поспішай, вона тобі все життя зіпсує. Віра образилася. Павло Іванович спробував звести все жартома, але по ньому було видно, що він говорить серйозно. – Так ми з Вірою один одного вже давно знаємо, мені здається, що я досить з нею знайомий, – відповів хлопець. Але слова чоловіка згадалися йому під час шлюбу.
Виявилося, що він зі своєю дружиною зовсім не знайомий. Спочатку все було добре, Віра була рада, що нарешті вийшла заміж. А потім вона зауважила, що вийшла не так вдало, як деякі ії подруги. Хлопець був звичайним роботягом і не міг дозволити собі діаманти, машини та курорти. Віра стала постійно дорікати чоловікові за те, що вони не їздять на курорти і не живуть на широку ногу. Вона настільки його довела, що через рік він подав на розлучення. Шлюб був недовгим. Андрій зрозумів, що мало сенс прислухатися до слів батька Вероніки. Він явно щось знав.