Задзвонив міський телефон. – Алло, Добрий день. Толю можна почути, – пролунав з трубки заплітається голос чоловіка. – Якого Толю? – усміхнулася дружина. – Миронова, звичайно. Він же сьогодні вдома! – Ви б подзвонили на його мобільний, – дружина ледве стримувала сміх. – У нього мобільник зламався. Тому і дзвоню на домашній. А ви хто йому, дружина чи що? – невдоволено пробурчав чоловік. – Може бути. – Що значить”може бути”?! Тобі важко покликати чоловіка до телефону, чи що? – А навіщо він вам знадобився? – Треба.
– Мені він теж “треба”! – Красуня, ну ти ж його кожен день бачиш, а я тільки по п’ятницях. Поклич його, швидко! – Не буду! – Розпестив він тебе, як я подивлюся! Моя-то проти мене пискнути не сміє! – Що, так прямо і слухається? – Звичайно! І слова поперек сказати не сміє! – Як же вам вдалося її так приручити? – Ну у мене це швидко! Ось була б ти моєю дружиною, відразу б слухняною стала! Ну не тягни час, будь людиною, поклич Толю. – А ви куди його покличете? – запитала дружина.
– Туди, куди чоловіки з дружинами не йдуть. Зрозуміла? – А ви не Макс, випадково? – Ну Макс, – відповів чоловік здивовано. – А вашу дружину не Таня звуть? – Таня. А ти звідки все це знаєш? – Та ти сам зараз все розтріпав! – Коли?! – Тоді, коли нализався і замість номера Толі, набрав свій домашній номер! А ну швидко марш додому! – Таня?! А з голосом що? – Забув, що я застудилася?! Якщо через п’ять хвилин не будеш вдома!.. – Танечка! Мила! Не встигну. Далеко я! – Гаразд, через десять! Час пішов! Ще ніколи в своєму житті Макс так не мчав додому, як зараз…