Моя свекруха слухає і чує лише себе. Мої слова до неї не доходять, хоч кіл на голові тіши. Вважаю зайвим розповідати про те, що наші з нею відносини спочатку склалися аж ніяк не райдужні. Згадаю лише один випадок. Усі мої рідні, свекруха, в тому числі, знають, що в мене алергія на шерсть собак, кішок та іншу домашню живність. Плюс, ми з чоловіком та сином живемо на орендованій квартирі. То була преамбула. Тепер сама історія. Свекруха пішла гуляти з Павликом, моїм трирічним сином. Погуляли, повернулись. Обидва у чудовому настрої. Сюрприз чекав на нас наступного дня. З ранку з’явилася свекруха. З коробкою з-під взуття в руках.
– Я принесла подарунок для Пашеньки, – заявила вона і вручила коробку хлопчику. А тепер уявіть мій стан, коли з коробки вона дістала … кошеня. Адже свекруха в курсі моєї алергії. – Пашенька вчора, під час прогулянки, так весело грав із котом. Плаkав, коли з ним розлу чався. Я і пообіцяла йому котика, – пояснила свою прови ну свекруха. – Ось так і знала, що не можна було вас самих відпускати. Подарунки дітям необхідно заздалегідь узгоджувати з батьками! – обу рилася я. — Але ж він nлакав і просив. Я й змушена була обіцяти. А я звикла тримати своє слово.
– А якби він у вас зажадав автомобіль, ви так само пообіцяли б?!.. Син був дуже радий кошеняті, тому я погодилася залишити. Але… За тиждень він примудрився зіпсувати диван, порвати шпалери, мітив все скрізь і всюди… Додайте мою алергію, від якої не рятували жодні пігулки. Ми передарували кошеня знайомим. – Подарунки не дарують! – вере щала свекруха. – Невдячні! – Ми пропонували забрати його до себе. Павлик грав би з ним у тебе в гостях, але ти відмовилася, – спокійно відповів мій чоловік. – Я вам більше нічого дарувати не буду! – Ну і дякувати Богу, – вставила я свої п’ять копійок. Без її подарунків обійдемося.