Нещодавно моєму синові виповнилося тридцять років. Він одружився три роки тому. Минулого року він став батьком. Дружина перебуває в декретній відпустці, зараз він працює один, щоб утримувати свою сім’ю. У них все добре, крім того, що вони живуть зі мною. Ваrітність ускладнила їхні плани щодо накопичення грошей на власний будинок. Після весілля вони винаймали житло. Я не втручалася в їхні справи, не лізла з порадами. Але висловила свою думку, коли мій син прийшов за порадою. Дружина завагітніла і він запитав, що робити. Я сказала, що треба позбавитися дитини, докласти більше зусиль і отримати іпотечний кредит. Незважаючи на те, що він мене вислухав, вони вирішили народити дитину.
Невістка заявила, дитина їй потрібна негайно, інакше потім буде надто пізно. На момент вагітності їй було 25 років. Коли вона пішла в декрет, грошей стало не вистачати. Тоді приїхав син та попросився жити зі мною. А я живу в маленькій двійці. Я запропонувала молодій парі скористатися другою кімнатою, яка була меншою. Але невістці мій вибір не сподобався. Почувши мою пропозицію, вона скривилася: «Я вважаю, що це несправедливо: ти одна у великій кімнаті, а в маленькій нам утрьох буде тісно». Ми з сином обоє працювали, а невістка сиділа вдома. Обов’язки були одразу ж розділені. Я сама готую собі їжу та сам купую товари. Що будуть їсти син та його дружина, мене не цікавило.
На кухні кожен прибирає за собою сам. Син і невістка прибирають за собою, я прибираю за собою. Якось невістка сказала: “Ваш син скоро повернеться з роботи; у мене не було часу готувати, тому що я весь день носилася лікарнею. Ви готували їжу лише для себе. Хіба складно приготувати і для свого сина? І з онуком не будете нянчитися, коли народиться?”. Вона була в люті. Вибачте, але ні, я допомагатиму, але не збираюся брати на себе всі турботи. Невістці скільки не допомагай – їй все мало, замість подяки тільки претензії; вона ніколи не буде задоволена, завжди бурчатиме.