Моя свекруха ніколи не лізла в наше з Колею життя. Запитаєш і покаже, і докладно розповість, що та як. Не спитаєш, з порадами та повчаннями не лізе. Але завжди й у всьому готова допомогти. Я від щиро, від щирого серця, називала Ольгу Захарівну мамою. Зате ось із золовкою, молодшою сестрою Колі, Галиною у мене стосунки не склалися. Можливо це через те, що в нас абсолютно різні, навіть протилежні натури. Я люблю танцювати, люблю веселощі. Якщо збирається компанія з кількох людей та грає музика, мене на місці утримати неможливо. Іду танцювати. Галина ж вважає за краще залишатися сидіти, поїсти попити, та “кістки знайомим перемити”.
Свекруха дуже раділа моїм танцям. Завжди казала доньці: – Бачиш, як Тома танцює! Досить сідницю відсиджувати! Устань, теж потанцюй! Та лише відбрикувалася. Я темноволоса, великі очі, ось Ольга Захарівна і прозвала мене “моя циганочка”. А на мій день народження подарувала мені сережки. “Циганські”, як сказала вона. Сережки виглядали, як золоті, насправді були прості, недорогі. Мені вони дуже подобалися. Я навіть спеціально до них плаття купила. І завжди, на сімейні свята їх вдягала. Було видно, що Ользі Захарівні було приємне моє ставлення до її подарунку. З тих минуло три десятки років. Свекруха поkинула нас. Я сумувала не менше, ніж її рідні діти.
На церемонії прощання до мене підійшла Галина. – Тома, пам’ятаєш мама дала тобі поносити золоті сережки? – Запитала вона мене . Я не стала говорити, що Ольга Захарівна подарувала мені ці сережки, а не “поносити дала”, як стверджувала Галина. Не стала переконувати її, що сережки не золоті, а найпростіша біжутерія. Мені було не до того. Я сумувала по рано пішедшу від нас моїй другій мамі. – Пам’ятаю, – просто відповіла я. – То ти поверни їх мені, – сказала Галина. “Вона всі ці тридцять років заздрила цим сережкам? Ось як її жадібність пробрала, навіть свічки ще не догоріли, а вона одразу про золото розмову завела”, подумала я. – Добре. Коля днями занесе, – сказала їй…