Мене вигнали у відпустку у березні. Я вирішила поїхати до батьків. Грошей на якийсь, теплий, закордонний курорт не було, а кукувати в місті не хотілося. Ось я і зважилася на подорож. Березень, у моїх рідних краях, відомий своєю мінливою погодою. Ось і довелося набрати із собою речей на всі випадки життя. Відповідно валізу довелося брати велику. Посадка в поїзд проходила о першій годині ночі, тому коли я насилу втягла свою валізу в купе, сусіди вже спали. Щоб не турбувати їх, я засунула свій багаж під стіл, залізла на вільну полицю і лягла спати.
Прокинулася я від старого бурчання. Мої сусіди, дві бабусі та дід висловлювали невдоволення несподіваною перешкодою у вигляді моєї валізи. Я… вирушила до туа лету, вмилася, по дорозі назад прихопила чай. Увійшовши в купе, я попросила жінок на нижніх полицях підвестися, щоб я змогла помістити свій багаж у ящик. Мені відповіли, що обидва ящики зайняті їхніми речами. – Ну, тоді мені доведеться залишити його в проході, – сказала я. – Ось , заради чого їздити з такими величезними валізами? Використовуватиму його замість табуретки, от і користь від нього буде, – заявив старий. – Якщо ви доторкнетесь до моєї валізи, я пожалуюся провіднику, – попередила я спритного дідуся.
Могла, звичайно, і жорсткіше осадити його, але сварkи влаштовувати не хотілося. Дідок промовчав. Їм, трьом старим, було весело разом. Я в їхню компанію не вписувалася за віком. Та й судячи з їхніх розмов, їхали вони з якогось санаторію, де разом відновлювали здоров’я. Майже всю дорогу я лежала на своїй полиці, не спілкуючись з ними. Мене це не турбувало. Ось тільки дідусь, який відпочив і набрався сил у санаторії, все намагався мене підколоти. Але й у мене на язику гиря не підвішена. Я на його підколки відповідала своїми, після чого дідусь замовк. Так і доїхала, приколюючись, на превелике задоволення стареньких, над дідом.