Після 20-річного шлюбу я розлу чилася з чоловіком. Це було шість років тому. Зараз мені 53 роки, і я тільки відвикла жити з кимось, прибирати, прати чужі штани, шкарпетки та тру си. Але мої подруги та колеги весь час намагаються видати мене заміж. Навіщо їм це потрібне? Хіба прошу? Якось колега запитала мене – хіба мені не самотньо? Чому я не планую більше виходити заміж? Вона хотіла звести мене з одним із своїх родичів, а мені й так добре. Я відпочиваю, проводжу свій вільний час із користю.
Виявилося, що колега вже розповіла цьому чоловікові про мене, показала фотографію, і я йому сподобалася. Я зацікавилася, чим я йому так сподобалася? Скільки йому років? Де він живе та ким працює? Скільки одержує? Що в нього є ? З’ясувалося, що чоловікові вже 71 рік, він не має квартири, але має будиночок у селі. Тобто житиме він у мене, якщо раптом щось вийде. Різниця якихось 15 років – посміхнулася я. А навіщо він мені? Як мені з ним жити? Чому мені з ним жити? Та ще й у мене вдома.
Не треба мені такого. Колега мені дорікнула, що якщо буду так носом повертати, то залишуся зовсім одна. “Гарний варіант, а ти відмовляєшся. Не треба чіплятися до віку.” А інших немає. Не хочеться мені з такими людьми похилого віку зустрічатися. У його віці він уже давно не чоловік. Ясна річ, що дідусь скучив за турботою та жіночою рукою в будинку, думає вже, хто його доглядатиме на старості років. Молода, доглянута жінка буде поруч? А мені це не потрібно, краще залишитися однією. Якби був молодший, я б ще подумала. Чи я не права?