У мої 47 років я встигла розлу читися. Від першого шлюбу в мене син, а від другого чоловіка наро дилася дочка. З першим чоловіком ми товаришували з дитинства, як і наші батьки. Були всі не розлий вода. А коли підросли, то найкращої кандидатури для сім’ї нам, здавалося, було не знайти. Одружилися, мої батьки були задоволені, бо довіряли чоловікові та знали його з пелюшок. Але шлюб незабаром розnався. Розлу чилися ми з ним по-дружньому. З дитиною він бачиться часто, та й я не проти. А от батьки наше рішення не схвалили, налаштувалися проти мене і казали мені, що я занаnастила собі життя.
Та й кому тепер я буду потрібна з дитиною на додачу. Довести протилежне я змогла їм уже за півроку. Закохалася, як кажуть, по вуха. Ми були в захваті від один одного. За першого шлюбу я такого, чесно кажучи, не відчувала. Подали заяву до РАГСу і дуже скоро у нас наро дилася донька. Батьки мої завжди приймали мого сина, а доньку не визнавали. Навіть посидіти із нею відмовлялися. Хоча з онуком так не поводилися. Бо, по-перше, не любили чоловіка, а по-друге, вони не вірили нашому щастю. Якось на Новий рік ми запросили моїх батьків відзначити його разом. Вони з радістю погодились.
Приїхавши, поділилися подарунками. А ніколи не забуду той день, та й мій чоловік, мабуть, також. Онукові вони подарували дорогу іграшку – автомобіль з пультом керування, а внучці дешеву коробку цукерок. І це був не єдиний такий інцидент. Діти дорослішали, а бабуся з дідусем балували лише улюбленця-онука. У моєї доньки виникали питання щодо їхньої несправедливості. Я навіть не знала, що сказати. Адже це було очевидним навіть неозброєним поглядом. А бабуся відмовлялася від того, що вона нікого і нічим не обділяє. І як мені бути? Що мені сказати доньці?