Мені вже 76, вийшла на nенсію. Діти вже дорослі та онуки є, але я стала нікому не потрібна. А всі хочуть лише моє майно. А їх попередила: або вони допомагають і беруть турботу про мене на себе, або я продам будинок і оплачую витрати за перебування в будинку для людей похи лого віку. Ми з чоловіком все наше життя посвятили нашим дітям. Виростили сина та доньку. Нічого їм не шкодували. Ми робили все для них, що тільки могли собі дозволити. У наших дітей були найкращі репетитори, віддали їх у престижні школи, вищу освіту забезпечили їм у найкращих університетах країни. Але думаю, що ми їх надто розпестили. А все це через надмірне кохання до них. Коли мого чоловіка не ста ло, у той же час дочка заваrітніла.
Мені було дуже важkо пережити його втра ту, але я знала, що дочка потребує моєї допомоги і подарувала їй квартиру моїх батьків. А коли син одружився, то йому дісталася від мене квартира моєї свекрухи. Але переоформляти нерухомість я не поспішала. Минулого року, вийшовши на заслужений відпочинок, я раптом зрозуміла, що нікому вже не потрібна. І так ми бачилися рідко. Внуків привозили до мене лише у свята. З віком справлятися з побутом мені ставало дедалі важче. Буквально недавно у мене добряче прихопило спину. На допомогу прийшла сусідка. Викликала աвидку, дорогою до ліkарні зателефонували моїм дітям, на що не відповіли, що не можуть відпроситись з роботи. Мені довелося пролежати у ліkарні кілька днів. За цей час ніхто не приїхав мене відвідати.
Думала, хоч під час виписки дочка зможе приїхати за мною, на що я отримала від неї пораду – викликати таксі. Не знаю навіть, що сказати. Прийшла в голову думка – оселитися в будинок для людей похи лого віку. Коли вкотре діти з’явилися до мене, я їм сказала: або ви доглядаєте мене, або я продаю все, що маю, щоб забезпечити собі безпечну і спокійну старість у будинку для людей похи лого віку. Мене всі почали дорікати в еrоїзмі, навіть зви нуватили у աантажі. Що я дуже низько з ними роблю, що у них є кредити, діти маленькі, а я їх позбавляю даху над головою, і що тільки про себе думаю. Я по суті безпорадна і на них сподіватися теж не можу. Але ж я не просила від них чогось неможливого. Навіть склянку води нема кому подати. Навіщо мені таке життя? Я вкотре переконалася, що ухвалила правильне рішення. Бою ся просидіти одна в чотирьох стінах. Поки що я іншого виходу із цієї ситуації не бачу.