Свекруха у мене-це щось з чимось. Пенсіо нерка, а поводиться імпульсивно. Спочатку що-небудь зробить, потім вже думає про наслідки. Якщо взагалі думає. А віддуватися доводиться нам з чоловіком… Вона вирішила взяти собаку з притулку. І взяла. І не якусь дрібненьку, а громадину під 50кг вагою. Ніякої аrресії, маса ласки і цікавості. При цьому абсолютно невихована. Тягне поводок як трактор. Свекруха не може її утримати. Питання-кому з собакою гуляти? Правильно. Або чоловікові, або мені. Гаразд ввечері. Виходимо гуляти сім’єю, заходимо до свекрухи, забираємо псину з собою. А вранці? Перед роботою? Це вже не комільфо.
Одного разу вона чимось не тим погодувала собаку. І ту пронесло. Свекруха подзвонила серед ночі, чоловік поїхав на допомогу. Відвезли псину в якусь цілодобову ветеринарку. Вилікували. Але обійшлося в таку суму… Звісно, рахунок оплатив мій чоловік. Свекруха, за своїм звичаєм, не думаючи про наслідки, записала собаку на курси до кінолога. А кому везти свекруху з собакою на курси? Само-собою мені або чоловікові. Тому що в громадський транспорт свекруха зайти з ним боїться – раптом не втримає, а на таксі дорого. Пару тижнів тому свекруха вирішила відвідати сестру, що живе в іншому місті. Вирішила-поїхала.
А собака? Ні, вигулювати то ми її вигулювали. Але ось від самотності на собаку напала туга. Від туги вона почала вити. Та так вити, що собака Баскервілів зляkалася б. Уявіть, що мені довелося почути від сусідів свекрухи, коли на наступний день прийшла вигулювати псину з ранку. Довелося собачку забирати до себе. Діти і собака були на сьомому небі від щастя. Ми з чоловіком відчували себе на сьомому колі nекла Данте… Після повернення свекрухи чоловік влаштував їй головомийку на тему “Ми відповідальні за тих, кого привчили”. Подіяло? Навряд. Все одно нам доведеться доглядати за собакою. Ну не повертати ж її назад в притулок? Не по-людськи це.