2 роки тому я зі своєю донькою переїхала до міста. Вона у мене наро дилася у селі і перші 5 років її життя ми жили там. Чому ми переїхали вдвох, і де її батько довга історія, і сьогодні не про це. Зараз я хотіла б розповісти вам історію справжньої дитячої наїв настільки у всій її вроді. Коли ми переїхали до міста, для доньки все було нове. Вона постійно питала про все, що її оточує, а я пояснювала. – Це, дочко, метро, зараз ми сядемо, і ти побачиш, як швидко ми опинимося у потрібному місці… а це, кохана, ескалатор. Дивись, ми стоїмо на місці, а він нас піднімає. Вона слухала все з відкритим ротом.
Я дивилася і навіть раділа, що доньці все так цікаво. Один випадок трохи відрізнився від інших. Ми з дочкою зайшли до супермаркету – прикупити продуктів на тиждень. До цього вона ніколи в “такій великій скриньці” і нічого подібного не бачила. – Доню, тут робити покупки легше та зручніше. Це кошик для продуктів. Сюди можна набрати все, а у продавщиць навіть не питати. Знала б я тоді, яку nомилку роблю своїми словами… Після 10-хвилинної тиші я кинулася шукати дочку по супермаркету. Через хвилини 2 вона підійшла до мене з якоюсь продавщицею.
– Ваша дочка відкусила шматок з кожного торта, – злі сно сказала продавщиця, – ходіть на касу, ви заплатите за це. Я сер дито подивилася на дочку, вона почала nлакати: – Мамочко, ти ж сама сказала, продавщиць можна не питати. – Так, – продовжила продавщиця, поки ми йшли до каси, – є явні прогалини у вихованні. Дочка завдала такої шкоди, що за ці гроші я накупила б продуктів на місяць, а то й більше. Але ж я не могла її лая ти? В принципі, дочка мала рацію. Я сказала їй таке, і сама мала стежити за нею, а не покупочками своїми займатися.