– Прокинулася я серед ночі, на кухні горить світло, – розповідає Ніна Едуардівна, – Дивлюся, зять знову сидить в інтернеті, їсть бутерброди з ковбасою, п’є чай. Кажу, Денисе, йди лягай. І вистачить їсти ночами. Викину я вранці цю ковбасу, ось побачиш. А він мені каже, не командуйте мною, я не ваш чоловік. Сам вирішу, коли мені їсти, коли спати. А ковбасу купував я і мені вирішувати: викинути її або залишити. Донька Ніни Едуардівни вийшла заміж за Дениса шість років тому. Після весілля вони переїхали до батьківської двійки. Була домовленість, що донька з чоловіком копитимуть на квартиру, хоч би на початковий внесок, і переїдуть.
Спочатку в них виходило, але, після народ ження першої дитини, а незабаром і другої, грошей у них не залишилося. Вони живуть на одну зарплату Дениса, вшестеро. Ніна Едуардівна працювала економістом; чиста, офісна робота. Але після скорочень лишилася без роботи. Спочатку сподівалася, що скоро знайде роботу, але незабаром після кількох співбесід зрозуміла, що вік вже не дозволяє. П’ятдесятирічної жінки не брали на роботу. Вона могла б працювати в магазині чи прибиральниці. Але вона мала nпроблеми зі здо ров’ям, що й заважало погоджуватися. А ще після престижної роботи не хотілося йти мити підлогу. Батько дружини мав роботу. Але там все було складно. Зарплату затримували на кілька місяців. Багато хто махнув рукою і пішов. Але якщо до цього був шанс, що вони щось отримають, після цього немає жодної гарантії.
Тож він не звільнявся. Була вже накопичена кругла сума, і він сподівався, що колись її отримає. Повноцінна зарплатня була лише у Дениса. Продукти, оплата за квартиру, їх шмотки, господарські товари. Все за рахунок Дениса. Він жодного разу не сkаржився на це, не скупився. Іноді залишав удома rроші, щоби самі ходили в магазин. Загалом, повноцінно утримував усю сім’ю. А у тещі – вічні nретензії. Проводи більше часу з дітьми, якнайменше сиди за комп’ютером, мій за собою посуд. Вранці захочеш приготувати сніданок, а в холодильнику нічого немає, все з’їдено вночі. Він заважає нам спати, скрізь залишає світло увімкненим, та й тихо себе не веде. Ніна Едуардівна неодноразово висловлювала свої претензії зятю. Іноді він не звертає уваги, а іноді не терпить такого звернення, мовляв, за все платить він, і продукти куплені на його гроші, в таких умовах недоречно їм командувати.