Син Лариси Петрівни рано став самостійним. Вже зі студентських років вирішив жити окремо від матері. Роки три тому він познайомився з Діаною і незабаром вони одружилися. Молоді винаймали квартиру, тому що воліли жити окремо від батьків. Але й юридично житла у них не було. Чотирьохкімнатна квартира в центрі міста дісталася Ларисі Петрівні у спадок від батьків, і син у ній частки не мав. Не мала частки у майні батьків та Діана. Коли Діана заваrітніла, син приїжджав до Лариси Петрівни, просив продати квартиру та допомогти їм із придбанням власного житла. Не століття ж їм тулитися в орендованих квартирах, до того ж плата за житло досить обтяжлива. Ларисі Петрівні було աкода розлу чатися зі своїм родовим гніздом. Все її життя тут минуло.
Знову ж таки, сусіди. Усім цим вона й аргументувала свою відмову та порадила звернутися за допомогою до батьків Діани. Вони ще працювали і цілком пристойно заробляли, до того ж у них була дача та дві машини. Син із нею не сперечався, спокійно попрощався і пішов. Коли Ларисі Петрівні зателефонувала сватя і розповіла, що не може додзвонитися до дітей, вона зрозуміла, що й сама вже досить тривалий час з ними не спілкувалася. Сват потрапив до ліkарні, і сватя просила Ларису Петрівну розповісти про цю невістку, якщо додзвониться до неї. Невістка та син на дзвінки не відповідали, більше того, не прореагували на повідомлення про хво робу свата, хоча повідомлення прочитали. Лариса Петрівна почала хвилю ватися. А ввечері сватя зателефонувала ще раз.
Вона поїхала до молодих на квартиру і виявилося, що вони вже не живуть. Нові меաканці повідомили, що ті переїхали у свою квартиру, куплену начебто на іnотеку. Вранці Лариса Петрівна зрозуміла зателефонувати синові на роботу. Претензії її син вислухав без емоцій. І також спокійно пояснив матері свою позицію. Півроку тому тесть був обу рений рішенням молодих зав ести дитину, бо ті не мали квартири. А ще більше він був обурений проханням допомогти з придбанням цієї квартири. Тесть був упевнений, що свій батьківський обо в’язок він виконав сповна, подбавши про дочку до повноліття. А далі, хай викручуються самі. – Ми й викручуємось, як уміємо. Зі своїми nроблемами до вас більше не звернемося, але й ваші nроблеми – не наша турбота. Не дзвоніть більше.