Ми з чоловіком одружилися 5 років тому, і вже п’ять років живемо у орендованій квартирі. Мріємо про свою, але у нас не виходить накопичити на перший внесок іnотеки, вже на двох роботах працюємо, все марно. Просто тому, що ми з чоловіком міняємо кожні півтора роки квартиру. Так, а що робити, то сусідка-бабця зверху затопить, то господиня в нашу відсутність приходить, лазить у наших шафах, то просто виселяйтеся без пояснень. Нещодавно наші батьки запропонували нам допомогу, але мій чоловік у жодному разі цього не приймає.
Хто з ним тільки не говорив, а він усе на своєму: -Що, я, не чоловік, чи що? Сам не можу заробити? Певне, не може. Обидва працюємо і не можемо. Мої батьки вже готові продати гараж, аби у нас своє житло було. І батьки чоловіка готові на допомогу; вони вже сказали, що знайшли слушний варіант, але мій чоловік проти. Я кажу йому: -Ось твої батьки – вони ж сестрі твоїй допомагають. Вона зайву копійку не витратила. Щоб батьки їй не запропонували, вона все бере. Їй усе потрібне. Чому ми так не можемо? Усього разів … -Не Порівняй мене з нею. Вона донька, а я син. Чоловік має сам заробляти. -Так, заробляй, хто тобі заважає.
Якби не твоя гордість, ми давно вже їздили б на іномарці і жили б у своїй квартирі, як твоя сестра. А ми з однієї квартири до іншої речі перетягуємо. Він слухати нічого не хоче. Сестра з її чоловіком живе на шиї батьків, а мій чоловік відмовляється. Порядна людина, порядна у всьому… Що з того, що батьки допомагають, я не зрозумію? Це ж не чужі люди з вулиці, і ми не жебраки. Але один раз можна взяти. Нам і справді складно, нам, адже, зараз справді потрібна допомога. Що ви скажете? Мені варто підтримати чоловіка? Чи все ж таки переконати його спробувати варто?