Син привів до мене додому ще одну дівчину. – Мамо, знайомся з моєю дружиною! – Може рано вам так називати один одного? – А ми з Лєною вже розписані. Ми законне подружжя. – Добре синку. Почекай, я ліkи прийму … – пішла до своєї спальні, а син за мною. Наречена залишилася у вітальні. Випила ліkи і говорю: – Що за поспіх, сину? Ти моєї сме рті хочеш? Може ваrітна? Ти не покликав мене на своє весілля! – Мамо, я знав, яка у тебе буде реакція. Заспокойся. – Якби знала наперед, не дозволила б.
Значить вона і справді нікчемна? – Ні, мамо. Олена серйозна, розумна дівчина. Ми любимо один одного. Просто, кого б я не вибрав, все одно ти не схвалила б. Згадай моїх колиաніх дівчат. Ось Оля, чим тобі не догодила? Нам було всього двадцять років, а ти все не готуєш, не забираєшся. Доводила її до сл із. І ми розійшлися. А потім Домінікана. Ти зну щалася з неї. <<що за тупе ім'я!>>. Ось якими були твої слова і заборонила їй з’являтися в нашому домі. Пам’ятаєш, мамо? Мені вже тридцять років і це моє рішення!
Ми винайняли нову квартиру. Потім і онуки будуть. Звідки можуть бути онуки, якщо не дозволяєш мені влаштувати особисте життя? Весільної церемонії ми не мали. Ти нічого не пропустила. Після РАГСу скромно відзначили з друзями. У твоєму блокноті я написав мою адресу. Приходь, коли все обміркуєш. Ми будемо раді тобі. Ну, все мам, підемо пити чай. Ми випили чай із тортом, який принесли молодята. Оленка все посміхалася і тримала чоловіка за руку. А я хотіла, щоб вони пішли. Хотіла просто поспати та про все подумати завтра.