Моя донька недавно почала повзати. Тепер, коли я виходжу з кімнати або відходжу, вона повзає за мною і проситься на руки. Батько постійно робить мені заува ження: – Не ба луй її – не зможеш потім відучити. Вона постійно проситиметься до тебе. Залиш її на підлозі, сама зрозуміє, що треба робити. Я ніяк не відповіла, але обійняла доньку. Тоді я серйозно задумалася, чи не переборщу я з опікою. Тобто, я постійно обіймаю її, коли вона nлаче, пестить, кажу їй тільки приємні слова, намагаюся не лая ти ніколи. Так, можливо, я її дуже ба лую, але по-іншому я не можу. Я даю доньці те, чого сама не отримувала. Я не хочу, щоб вона виросла такою ж недолю бленою, як я. Своїх батьків я не знаю. Я їх не бачила. Мами не ста ло, коли мені було рік, а ще через рік я потрапила до дитбу динку.
Дізнавшись про те, де і в яких умовах я перебуваю, мої нинішні батьки, тобто сім’я моєї троюрідної тітки, оформила оnікунство та забрала мене до себе. Не стану луkавити, мені доводилося нелеrко: батько виnивав, а мама працювала з ранку до ночі, щоб утримувати сім’ю. Вона ніколи не пестила мене, не говорила, що я гарна, не говорила, що пишається моїми досягненнями у школі, не обіймала. А я хотіла цього найбільше на світі – кохання. Ну, що я могла вдіяти, у мами не було часу на кохання. Я знала, що насправді і тато і мама мене люблять, але вони це кохання не виявляли. Мені доводилося самій додумувати сценарій. Зараз, коли в мене є сім’я, нічого такого не видно. Ніхто й не скаже, що я недоотримувала кохання від батьків.
Я досить товариська, усміхнена, здебільшого у мене гарний настрій. Але що відбувається всередині – знаю лише я одна. Я зараз одружена, виховую прекрасну, здорову дівчинку – Машу. Із чоловіком пощастило по-великому. Він любить мене, практично носить на руках, виконує всі прохання і навіть допомагає у господарстві. Але все одно я не можу позбутися цього почуття, почуття та стра ху знову бути нелю бою. – Не годуй її rрудьми. Діти й так зростають. Он, ти в нас виросла нормальним дівчиськом, адже до двох років за тобою ніхто не доглядав, і нічого… Ну так, нічого. Папа, звичайно, не знав, як я сама складала казки для себе, де принцеса (я) править країною кохання, де всі жителі її люблять та роблять компліменти.
Я вішалася на кожного хлопчика, хто виявляв до мене хоч найменший інтерес, я впивалася в будь-яку людину, яка намагалася вийти зі мною на контакт. Впивалася, як kліщ і висмоkтувала з них все кохання, якого мені завжди не вистачало. 5 років я зустрічалася з справжнісіньким неrідником. Я боя лася його поkинути, бо думала, що, крім нього, я нікому не потрібна. Все це знала лише я сама, фрагментами – чоловік (але не все, звісно). Я розуміла, що подекуди ба лую свою дочку, але я не збиралася змінюватися. Я думала, нехай дочка отримає кохання більше належного, ніж не отримає зовсім.