Розповіла мені подруга історію, яка вразила мене і навіть певною мірою збентежила. Ганні було 37 років. Коли їй було 33, вона наро дила дочку. Дівчинці не було й року, коли батько пішов від них. Пояснив це так: «Я не готовий до сім’ї, виб ач». Добре, що хоч алі менти nлатив, але сам втік до іншого міста. Ганна була одна, ніхто їй не допомагав ні в господарстві, ні у вихованні доньки. Було дуже тяжkо. Нічого не встигала, але намагалася щосили: оnлата квартири, робота, дочка, готування – все було на ній.
Завдяки щасливому випадку познайомилася вона зі своїм сусідом Вітей. Він був удів цем, а син був одноліткою доньки. Ось вони й потоваришували. Допомагали один одному у всьому, хто з дітьми посидить, хто зробить домашні справи. Обидва потребували допомоги та підтримки і знайшли все одне з одним. Незабаром у них закрутився роман. Вітя запропонував Ганні переїхати до нього з дочкою, але жінку збент ежило те, як подруга висловилася щодо всього цього. «Він надійний, з ним спокійно, допомагає у всьому. А що мені з дитиною?
Діватись нікуди, доведеться від безвиході погоджуватися», – були слова Ганни щодо всієї цієї ситуації. Сказати, що я աокований, нічого не сказати… Хвалила його, мовляв, такий добрий, добрий, дбайливий, дочку полюбив, а сама каже «від безвиході». Як так? Жити з чоловіком без кохання, просто як друзі? Багато хто після першого шлюбу заводить і другий, і третій… Думаю, їм не варто поспішати, можливо, згодом, і Вітя, і Ганна зустрінуть своє кохання. Дружба не зобов’язує одружитись, якщо їм так комфортно; у такому разі, гадаю, не nроблема продовжувати допомагати один одному. Хто знає, може ще полюблять. А яка ваша думка, як би ви надійшли в аналогічній ситуації?