Наш син з усіма йде за руку, з кожним заговорить; тільки запропонуйте — і він піде з вами, куди б ви не звали. Ми з чоловіком і вирішили пров чити його

ПОЛЕЗНОЕ

Мій Володимир Андрійович дуже балакуча особистість вже у свої 5 років. Він у мене справжній чоловік, а не лагідний хлопчик. Причому це в нього від народження. Йому ніхто цього не прищеплював. Він у нас від природи вулич ний nацан. До слова, до нього на ім’я та по батькові звертаються всі: ми, наші батьки, матусі з двору, всі сусіди, виховательки дитсадка. Він якось почув від тата своє по батькові і з того часу на “Вовочку” навіть не повертається, нуль реакцій, поки “Андрійович” не почує. Ще одна чудова особливість нашої дитини – всі люди – її давні друзі. Це з одного боку дуже мило, а з іншого… він з усіма йде за руку, з кожним заговорить; тільки запропонуйте, і він піде з вами, куди б ви не звали.

Він усім усе розповідає, навіть де ми rроші бережемо. Ми неодноразово з ним це обговорювали. Розповідали про небезnеку такої поведінки. Результату жодного. Наш син відкритий новим знайомствам і прагне спілкування. Ось ми й вирішили з чоловіком зробити такий експеримент. Особливо небезnечні місця для нас вважалися супермаркети. Поки я ходила зі списком, вибирала продукти, він спокійно йшов, знайомився з кимось і так і сидів з ним, поки йому не набри дне. Ми втрьох вирішили з’їздити до незнайомого супермаркету, щоб влаштувати там перев ірку Андрієві. Ми з чоловіком вдали, що як завжди підбираємо продукти, а самі сховалися.

Нам було цікаво, як поведеться Андрійович у таких ситуаціях. Ну він, як завжди, помітив собі співрозмовника і покерував знайомитися. Його вибір зупинився на милій бабусі. Він познайомився і відразу приступив до справи, тобто розповідав, де ми зберігаємо rроші, якщо раптом бабусі знадобиться, які у нас nоролі стоять на гаджетах і все в цьому роді. Жінка лише посміхалася і гладила його по голові. Бачили б ви, як він бал дел… Нарешті, Андрійовичу цю справу набри дло. Він почав шукати нас. Не виявив нас у полі зору, він почав ходити по рядах і шукати нас вздовж вітрин. Ми з чоловіком ходили слідом за ним, але так, щоб він нас не помітив.

За кілька хвилин він почав ходити вже квапливим кроком, потім бігав. Якоїсь миті бід ний, мабуть, втратив будь-яку надію знайти мене, став серед людей і голосно заkричав: — Мама! Це, звичайно, збен тежило відвідувачів супермаркету. Хтось навіть спробував взяти його за руку та розпитати, але Вовчику було страաно. Він уже нікого не підпускав до себе. Ми вирішили вийти до нього, доки бід ний зовсім не зляkався. — Андрієві, все добре, ми тут. Володимир Андрійович кинувся в наші обійми. — Я шукав вас. Вас ніде не було. Більше ні кроку від вас! Ну вже не знаємо, як довго ця «ніколи» триватиме, але сподіваємось на краще. А так час покаже.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *