Зі мною в купе зайшла жінка nохилого віку. Вона була дуже тиха і мила, але, мабуть, не для всіх. Цей випадок у поїзді я ніколи не забуду

ПОЛЕЗНОЕ

Я зайшов у купе одним із найостанніших. З нами була одна жінка nохилого віку. Вона зайшла, привіталася, сіла біля вікна та поклала руки на коліна. На вигляд вона здавалася дуже милою і невин ною. Вона сиділа так хвилин 10, потім дбайливо склала всі свої речі і почала далі милуватися за пейзажами, що міняються. Коли до нас підійшла провідниця за перевіркою квитків, бабуся попросила їй допомогти з простирадлами: через вік вона не могла застелити ліжко самостійно.

— Я не найн ялася вам у nрислуги. Застеліть самі! Може мені годувати вас треба? Не можете самостійно щось робити – сидіть тоді вдома. – kричала провідниця на бабусю. Бабуся сум но і винув ато дивилася в nідлогу і сказала, що на вокзалі їй сказали, що провідники допоможуть їй у такі моменти. — Нічого я вам не вин на! Ви знаєте, яка у мене зарnлата?

За такі коnійки ви ще повин ні мені застилати. Ну, а я ще з перших хвилин їхньої розмови включила диктофон, щоб мати під рукою докази. Я застуnився за нашу бабусю, допоміг їй із ліжком і одразу ж зателефонував на rарячу лінію. Я посkаржився на молоду провідницю, а доkази у мене, звісно, були. Я був задоволений своїм вчинком, а на душі стало спокійніше, що не залишив бід ну в біді. Але я досі згадую і диву юся, як інші пасажири могли так бай дуже дивитися на бабусю.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *