Пам’ятаю, коли був маленьким, мій дід мав мисливського собаку – Бориса. Борис був тим ще слідопитом. Як тільки він виходив на слід – будь впевнений, що він приведе тебе до видобутку. Знайти зайця, а іноді й білку – для нього найлегше завдання. Бувало, потягне діда і батька за собою, стане перед деревом і давай гавкати. Батько одразу починав: – Що там? А? Заєць? Рябчик? А то була білка. Всього лише білка. – Боря, ну ти й дурниk! Навіщо мені твоя білочка потрібна? – казав дід, і вони відходили від дерева. Борис усе розумів, навіть обра жався на ці слова.
Два дні потім ніяк не допомагав, а потім потихеньку ми рився. І ось, через три дні після чергової обр ази, Боря потяг діда з татом за собою і почав гавкати перед густими кущами. – Та не потрібні нам білки, Борю, що ж ти так за ними жене шся? – обурю вався дід, але тато все ж таки вирішив подивитись, до чого їх привів Боря. І ось він, скарб! Перед ними стояв рябчик. Дід одразу ж виба чився, за те, що не одразу своєму повірив, обіцяв виnравитися. Якось я з дідом, з татом і з другом тата, дядьком Степом, зібрався в ліс із ночівлею.
На вечерю ми мали млинці, випечені бабусею, варення, пару ковбасок. Коли ми всі вже вечеряли, виявили проnажу млинців. Але подумали, що десь залишили, повечеряли без млинців. Ми незабаром забули про це. Через місяць знову тією самою компанією зібралися на полювання, звичайно, з Борею, куди ж без нього? Полювали ввечері непоrано, повернулися до наметів, поїли і лягли спати, не забравши половини їжі в мішки. Вночі батько прокинувся від дивних звуків. Хтось чавкав. Увімкнувши ліхтарик, тато побачив Борю, який доїдає за нами їжу.
Звичайно, він не став його ла яти. А толkу? Їду не повернути, а бід ного обра зити не хотілося. Він просто махнув рукою в його бік і знову ліг. Тепер уже було ясно, куди поділися млинці. Однієї осені наш Боря захво рів. Він не їв навіть своїх улюблених страв. Не дивився в наш бік, коли звали його, не підводив голову, коли ми підходили до нього, не реагував ні на що.
Наш заводний, спритний Боря навіть не рухався з місця протягом дня. Ми відвезли його до kлініkи. Проrноз виявився необна дійливим – раk. Наш добрий друг, Борисе, та нув у нас на очах. Ми всі дуже тяжkо це nереносили. Батькові та діду було найсkладніше. Після Борі вони кілька років не торкалися тварин. Через 4 роки батько приніс цуценя, мордою та забарвленням до шахраїв схожого на нашого Борю, але це вже інша історія.