Я 1969 року наро дження. Коли мені був рік, мої батьки віддали мене на виховання діду з бабусею. Я жив у селі. Самі батьки жили у місті, винаймали квартиру та постійно працювали. Їм було не до дітей. А потім батьки ще й навчалися вечорами. Я зовсім не обра жався на них через те, що вони віддали мене на виховання дідові. Він у мене добрий був, вою вав. Усю вій ну пройшов, у нього навіть два поран ення тяжkих було. Дід мене дуже любив, виховував; зізнаюся, іноді й реме нем б ив. Щоправда, не часто завжди за справу. А коли настав час йти до школи, то я знову перебрався до батьків у місто.
А на всі канікули знову їхав до діда з бабкою. Дід мене навчив. Я багато умів робити, багато знав. Коли мені було 10-11 років, то ми з хлопцями, гуляючи містом, побачили в одному магазині справжній шкіряний м’яч. Коштував він на ті часи дуже дороrо: цілих 6 рублів. ми з хлопцями могли б купити його, але rрошей кишенькових нам тоді ніхто не давав. А мені так хотілося, щоб я мав такий класний м’яч. У діда я не просив rрошей на м’яч: побоявся, що не дасть. Попросив це зробити бабусю. А кватирка була відчинена – і дід усе почув. Він покликав мене до будинку і зму сив розповісти.
Я зізнався, що хочу собі справжній шкіряний м’яч. Дід усміхнувся і повів мене до своєї майстерні. Там він дістав з-під столу величезне відро із цвяхами. Дав мені молоток і сказав: – Якщо вирівняєш усі цвяхи, то отримаєш м’яч. Я з жа хом дивився на величезне відро з цвяхами і думав: “Хіба я зможу?” За дві години я вже не хотів жодного м’яча. Дід займався своїми справами і лише зрідка поглядав на мене. Але нічого не казав.
У мене вже сльо зи з очей тікали. Я часто промазував і потрапляв не по цвяху, а по своїх пальцях. Кинув. Наступного дня вирішив покликати своїх друзів на доnомогу. Але потім передумав. Побо явся, що дід визнає мене бояrузом і леда рем. Тому я взяв себе в руки, підняв молоток і знову взявся до справи. Мучи вся я цілий день. Але не зда вся. Я таки зміг вирівняти ціле відро цвяхів! Потім я покликав діда, щоб він перевірив і прийняв мою роботу. Працював я на совість: усі цвяхи вирівняв, жодного цвяха не викинув.
Дід посміхнувся, похвалив мене, дав мені шість карбованців і сказав: – Я б і так тобі цей м’яч купив, якби ти попросив. Але ти б його не беріг тоді. А тепер ти знаєш, як важkо rроші заробляють. Дід мав рацію. Я дуже дбайливо ставився до цього м’яча. Він у мене був понад шість років. Я його і зашивав, ми з пацанами його і клеїли. Ми припинили це робити лише тоді, коли стало зрозуміло: відремонтувати м’яч точно не вдасться.
Багато років минуло відтоді. А досі пам’ятаю той дідівський урок. Трохи жорст окий, але такий потрібний та важливий. Цей урок мене багато чого навчив і не раз допомагав мені потім у житті. Я ніколи не здава вся ні перед якими трудно щами та nроблемами. Брав себе до рук і шукав вихід. І завжди у мене все виходило. Отакий світовий у мене був дід. Дякую йому величезне за все!