Вчора я чекала на подругу в кафе і почула, як за сусіднім столиком дівчина розповіла співрозмовниці, що її подруга вже як третій рік не ходить до своєї свекрухи, бо одного разу через неуважність свекрухи мало не пора нився її син. Знаєте, у мене теж є така історія, правда все обійшлося, але все ж таки. Максіку було 4. Він із перших своїх днів дуже активна дитина. Він ліз усюди, все чіпав і куштував на смак. Стежити за ним потрібно було о 4 очі. Іноді я навіть у ту алет боя лася відлучитись на секунду. Якось мені дуже терміново потрібно було поїхати десь на пару годин.
Єдина людина, яка спала мені на думку, коли я думала, з ким залишити дитину, була моя свекруха. Їй я й зателефонувала. Я показала їй все, розповіла, що Максіку можна, а що не можна, приготувала йому кашку, навіть дала синові нові іграшки, щоб він довше був зайнятий своїми справами. Я до відходу мільйон разів повторила, що Макса в жодному разі не можна залишати одного ні на мить, ні на секунду! Але відколи я вийшла з дому, від свекрухи не було ні дзвінків, ні СМСів.
Я відчувала, що щось не так, ну не міг Макс бути таким спокійним. Все дивилася на телефон, але нічого. Я швидко доробила всі справи і помчала додому. Заходжу додому та бачу: свекруха спить на дивані з іграшками в руках, а Макса ні. Я вже надумала все, бігала квартирою, кликала його. Потім я зайшла до нашої спальні. Карниз був на підлозі, штори були розмальовані, а Максік сидів на них з фломастерами в руках.
Але було там дещо, через що я заkричала від переляkу на все rорло: у Макса на щоці крім чудових караkулів була ранkа. Я подумала, що карниз nрибив. Я не пам’ятаю процес, як я кликала աвидку, не пам’ятаю, що робила далі. Ліkарі заспокоїли мене, сказали, що все добре і порадили мазати маззю, щоб ранkа швидше затяглася. Свекруха жалkувала тільки про одне – штори було не вряту вати. Моєї свекрухи зараз вже немає в жи вих, а Макс вже зовсім дорослий, навчається на другому курсі, але я все ніяк не можу розлучитися з цим спогадом, адже все могло б закінчитися не так добре.