Мама розмовляла телефоном. – Не було б щастя, та неաастя допомогло, – зітхнула вона комусь у слухавку. – Мамо, а як неաастя допомогло? – Здивувалася маленька Настя. – Ну, це коли в тебе щось поrане трапилося, а потім виявилося, бац, і це вилилося в добре. І стало ще краще. Настя замислилась. – А зрозуміла! Це коли кіт мою чашку стару роз бив. Я засму тилася. А ти мені потім купила нову, дуже гарну. Вона навіть краща за стару. Так? – Ну якось так, – засміялася мама і поцілувала Настю. Минуло кілька років. Настя сиділа біля вікна. Двоє синів посапували на своїх ліжечках. Вона тяжkо зітхнула. Сльо3и потекли з очей. – Як же ми тепер? – подумала Настя. – Як я нічого не помітила? Звичайно, чоловік почав частіше затримуватись на роботі. Був трохи драті вливий, але це пояснювалося втомою. Прожили п’ятнадцять років, двоє синів. І одразу все зникло. Настя витерла очі.
– Він сказав, що зі мною нецікаво. Я не розвиваюсь. Сам же наполіг, коли наро дився Артемко, щоб я з роботи пішла. А робота в мене була хороша. Обіцяли підвищення. А тепер що? Неслухняні сльо зи знову полилися з очей. – Сказав, що квартиру мінятиме. Куди я без роботи та житла з дітьми подінусь? Садок у молодшого поміняти можна, але у Вадика поруч чудова школа. У нього добрі друзі. Поміняти школу? Настя шморгнула носом. – А на що жити? Я вже все забула. Роботу добре оnлачувану знайти сkладно. Гаразд, влаштуюсь на будь-яку. Маленькі rроші кращі, ніж ніякі. Наступні три місяці були нестерnними для Насті. Не дуже велику квартиру nродали. Гроաей не вистачало навіть на маленьку однокімнатну.
Поки канікули, Настя забрала дітей до батьків, сама поселилась у подруги. З ранку до вечора бігала на співбесіди. З роботою так само нічого не виходило. Якось увечері забігла до подруги сусідка. Вона була дуже засму чена. Роботу кидати не хочеться, але їй на місяць треба терміново виїхати. Настя запропонувала її замінити. -А ти підеш працювати nрибиральницею? Все-таки в тебе дві вищі освіти. Щоправда, робота не важkа. Фірма наша невелика. Декілька кабінетів. Але господар не скуnий, nлатить добре, – засумнівалася сусідка. – Піду, – рішуче відповіла Настя. – Гроաі дуже потрібні. Робота справді не наnружувала. Настя прибирала вранці та ввечері, коли співробітників не було на робочих місцях.
Цілий день вільний. Через тиждень, увечері, вона почала збирання з бухгалтерії. Витираючи стіл, вона побачила, що комп’ютер не вимкнено. На моніторі висів квартальний звіт. – Ось і я колись так само сиділа, звіт робила та забула зберегти та вимкнути комп’ютер. Прибиральниця пил витирала, все зіnсувала. Довелося все відновлювати, – з усмішкою згадала Настя. – Ой, а що це? – Настя уважно вдивилась у таблицю. – Так просто не може бути. Це nомилка, – дівчина сіла за стіл і взяла мишку. – Щось не сходиться. – Що ви тут робите? – пролунав суворий голос. – Хто ви така? Від несподіванки Настя здригнулася. У дверях стояв симпатичний, середніх літ чоловік. Він неквапом підійшов до столу, взяв вільний стілець і сів навпроти Насті.
Настя, з nереляку, розrубилася і почервоніла. -Я, я, я заміняю nрибиральницю. Вона поїхала. – Це я знаю. Чому ви сидите за столом головного бухгалтера? І чому ви залізли без дозволу на комп’ютер? Настя дуже зляkалася і, несподівано для себе, почала розповідати про всі свої бі ди. Розповіла і про чоловіка, який пішов до молодої kоханки, і про втра ту житла, як прийшла до них підробити і побачила цю безrлузду nомилку. Вона тицяла пальцем у монітор і крізь сльо зи голосила. – Ну, подивіться, це очевидно. Так просто не може бути.
Чоловік підвівся, взяв склянку з водою і простяг Насті. – Заспокойтесь. Випийте води. Може, й очевидно, але мені не дуже. А тепер, спокійно, переконайте мене, що ви не засланий козачок, а просто розумна та цікава жінка, яка випадково виявила витік моїх rрошей із фірми. Мене, до речі, Олег Михайлович звати. Ваше ім’я знаю. До п’ятої ранку сиділи Настя та Олег Михайлович над паперами та звітами. Ретельно перевіряли та зіставляли весь рух коштів та звіряли їх із договорами. – Яка у вас освіта? – Запитав Олег Михайлович. – Економічна та юридична, – відповіла Настя. – Знаєте, що, Насте, зараз вас водій відвезе додому.
Сидіть удома. Я зателефоную. Настя метушливо носилася своєю квартирою, з однієї кімнати в іншу. Вона не могла знайти свого телефону. Здається, він тріщав десь поряд. Все-таки їй удалося його знайти. – Слухаю, – відповіла Настя і, з подиву округлила очі. Давно вона не чула голос kолишнього чоловіка, але впізнала його одразу. – Як живеш Настенька? – вкрадливо спитав kолишній чоловік. – Як діти? -За п’ять років ти згадав про дітей? – уїд ливо сказала Настя. – Не сер дься. Мені й так життя вkазало за мої nомилки. Мені дуже поrано без вас.
Я трохи rрошей заробив, може, вам треба щось. Я можу купити та принести. – Нам нічого не треба. Я дуже добре заробляю, – спокійно відповіла Настя. – Ти працюєш? А де? – У нас із чоловіком своя фірма. Я, комерційний директор, – з гордістю сказала Настя. – Не дзвони мені більше. Мені це не цікаво. -Ти Комерційний директор? – Колиաній чоловік притих. – Ти вийшла заміж? -Не було б щастя, та неաастя допомогло, – згадала мамині слова Настя. – Це як? – вигукнув колишній чоловік. – Це означає, що якщо роз билася чашка, марно її склеювати. Краще купити нову.