Я сиділа в маленькій темній кімнаті, з важкими темно-зеленими шторами. Переді мною на столі лежали карти. А навпроти сиділа жінка з довгим чорним волоссям, в одязі, який схожий на циганський. – Навіщо я пішла до ворожки, – гарячково думала я, – ось навіщо, сама б розібралася. – Сама ти Олександра, не розібралася б, – несподівано промовила ворожка, зловісним голосом, – тобі явно потрібна допомога і від моїх духів в тому числі. – Ви знаєте моє ім’я? – здивувалася я. – Я багато про тебе знаю, Олександра, – уточнила ворожка. – Не слухай чоловіка, роби як підказує серце, – сказала ворожка, – чоловік твій сам все зрозуміє, все буде добре, сили світла тобі допоможуть, благородну справу ти, Олександра, задумала. Я задумливо кивнула головою.
А? – хотіла було запитати я. – Все йди, більше нічого не скажу, все скоро сама дізнаєшся, – перебила мене циганка. Я вийшла з дому, де жила ворожка, і пішла по весняній вулиці, із задоволенням підставляючи обличчя ласкавому весняному вітерцю. Ноги самі привели мене до трохи похмурого будинку. Я увійшла всередину, привіталася з вихователем на вході, мене тут уже все знають, тому ніхто і не зупиняє. Зайшла в групу до трирічним малюкам, до мене відразу кинулися двоє – хлопчик і дівчинка. Решта продовжили грати, не звертаючи увагу на те, що відбувається. Звикли вже, бідні дітки. Я присіла навпочіпки і Вася міцно мене обняв. Його сестра близнючка послідувала прикладу брата. – Саша, ти за нами прийшла, – трохи шепелявлячи, запитала Ксюша.
Так, – видихнула я. – Але після вихідних мені доведеться привести вас назад, – сумно додала я. – Ми знаємо, – серйозно додав Вася. -Йдемо одягатися? – запропонувала я. Нарешті, ми з дітьми вийшли з воріт дитячого будинку. Вася і Ксюша йшли підстрибом попереду мене. А я йшла за ними, думаючи про те, що скаже чоловік, адже я не попередила його, що приведу дітлахів сьогодні додому. Коли ми прийшли додому, я виявила на столі записку: «Саша, я у відрядження на добу, тобі не зміг додзвонитися». Подивившись на телефон, я побачила вісім пропущених від чоловіка. – Гаразд, потім подзвоню, зараз він в дорозі напевно, – подумала я. Раптом хтось подзвонив у двері. Виявилося, це прийшла свекруха.
Я злякалася не на жарт, адже вона взагалі не знала, що я хочу дітей з дитбудинку уси новити. – І хто це у нас? – цілком дружелюбно запитала Світлана Михайлівна. – Це брат і сестра, я взяла їх в гості на вихідні з дитячого будинку, – вирішила не брехати я і злякано подивилася на свекруху. – От і добре, – сказала свекруха, – діти, хочете пельменів домашніх, сама ліпила. А ще у мене тістечка до чаю є. Діти радісно закивали головами. – Тоді одягайтеся і підемо до мене в гості, – сказала свекруха. Ми всією юрбою вийшли на вулицю і пішли до Світлани Михайлівни, вона жила через два будинки від нас. Вдома у свекрухи ми все поїли її чудових пельменів, попили чай з тістечками. Потім посадили дітей дивитися мультики, а свекруха покликала мене на кухню допомогти з посудом.
– Саша, ти їх зовсім забрати хочеш? – запитала свекруха. – Так, – тихо сказала я і опустила голову. – А Міша що говорить? – Він думає, що це відповідальність і поки боїться, а мені їх шкода, Вася з Ксюшею не можуть чекати, вони і так вже рік в дитбудинку. – Я підтримую твоє рішення, вони чудові дітлахи, не бійся, якщо що – допоможу умовити Мішу, – сказала свекруха. Я здивовано дивилася на неї. – Не дивися на мене так, я знаю що таке дитина з дитбудинку, це дуже важко, але зате, якщо все правильно зробити і правильно виховати, цілком хороша людина вийде, – сказала свекруха. – Що? – не зрозуміла я. – Міша, мій син, твій чоловік, з дитбудинку; я уси новила його, коли йому два з половиною було. Як побачила його за парканом на майданчику, так і прикипіла до нього всім серцем, відразу зрозуміла – це мій син.
– пояснила свекруха. Я сіла на табурет, намагаючись осмислити, що сказала свекруха. – Я нікому не говорила ніколи, тільки тобі, Міша теж не знає, – сказала свекруха, – не переживай, він хороший хлопець, прийме дітей як рідних. Я згідно кивнула головою. Трохи пізніше ми з дітьми пішли назад додому, і я відчувала себе щасливою. У неділю приїхав Міша; він, звичайно, здивувався, що у нас вдома діти, але почав з ними грати. Я пішла готувати вечерю і, випадково заглянувши в кімнату, побачила, як Міша лежить на дивані, з двох сторін з ним в обнімку лежать дітлахи, а він читає їм книжку. Через два місяці Вася і Ксюша почали жити з нами; Миша і правда, прийняв їх як рідних дітей. А Світлана Михайлівна була дуже рада відразу двом – таким чудовим онукам. Що ви думаєте про таке рішення молодої сім’ї?