Мама залишила записку своїй дочці: Ти доросла жінка, сама з усім впораєшся

ИНТЕРЕСНОЕ

На лавочці біля воріт сиділа літня жінка. Сиділа, сумно опустивши голову. Наче на плечі їй тиснув важкий тягар. — Іванівна, ти чого зажурилася? Сталося щось? — поруч присіла сусідка. — Ой, Петрівна, не питай. Дочка до мене приїхати вирішила. Жити тут хоче. — Ох! До тебе? З дітьми? Жити? У неї четверо наче? А чоловік? — Розводяться вони. Лаялися-лаялися, і ось тобі. Вона і в місті не працювала, а тут тим більше немає роботи. На що жити збираються? На мою пенсію? Мені одній ледве вистачає. Щось на душі неспокійно у мене. Через місяць у Наталії Іванівни стало тісно і шумно.

Дочка з онуками просто окупували маленький будиночок бабусі, сильно потіснивши стареньку. Дочка Наталії Іванівни мала безглуздий характер, на дітей постійно покрикувала. На пропозицію матері почати шукати роботу, відповіла, що після розлучення у неї депресія і їй потрібен час прийти в себе. Депресію дочка лікувала, лежачи біля телевізора і поїдаючи пиріжки, які напекла Наталія Іванівна. До обіду приходили зі школи діти і змітали все, що наготувала бабуся. Тепер старенька біля плити проводила більшу частину дня. — Ну як ти, Іванівно? — заглянула якось сусідка — Щось тебе зовсім не видно стало? — Петрівна, сил моїх немає. Хоч і рідні вони мені, а втекла б на край світу від них. Пенсія в два дня зникає.

У погребі вже порожньо стало. Як далі жити, не знаю. Нінка моя, замість того, щоб на роботу влаштуватися, з Вовкою зустрічатися стала. Мені, каже, треба особисте життя влаштовувати. А він же, Вовка, живе з матір’ю, і брат його з сім’єю там же. Значить і його до мене в будинок приведе. Ех, куди ж мені подітися? — Даа, Наташа, важко тобі .. До лютого в погребі у бабусі закінчилися всі запаси. Ніна все ще не працювала. Вона проводила майже весь час з новим кавалером і його друзями.

За дітей вона не переживала, адже вони з бабусею. А ось Наталія Іванівна влаштувалася в місцевий магазин підлоги мити, хоч якась копійка. Дітей-то годувати треба. Продавщиця Олена дуже шкодувала Наталію Іванівну. У такому віці мити підлогу — незавидна доля. — Наталіє Іванівно, завтра вихідний. Ви приходите до мене в гості. Подумаємо разом, як вам допомогти. — Ой, Леночка, чим же мені допоможеш? Дочка рідна допомогти не хоче. — Все одно приходьте. Просто в гості. — Ну добре, загляну на хвилинку. На наступний день Наталя Іванівна прийшла до Олени додому. Сіли пити чай. — Наталіє Іванівно, мені здається, вашу Ніну треба трохи провчити.

Надіслати мати працювати, щоб прогодувати її ж дітей, це ж ні в які ворота! У мене є пропозиція! — Яка, Олена? — Сестру мою знаєте, Тоню? Вона ж ніби з вашої Ніною в школі вчилася? Вони з чоловіком їдуть за кордон. І хоч повертатися не планують, про всяк випадок залишають собі невелику квартирку, в нашому обласному центрі. Ви можете там жити скільки захочете. Платити тільки комуналку. Відпочинете від родичів. А Ніна як одна залишиться, може за розум візьметься !? Що думаєте? — Я згодна. А то сил зовсім немає. Через тиждень Наталя Іванівна, зібравши трохи речей, поїхала в місто.

Дочці вона залишила записку: » Ніна, я дуже втомилася. Їду. Ти доросла жінка, мати чотирьох дітей. Впораєшся сама. Дах над головою у вас є, про решту забезпеч сама. А у мене депресія. І я поїхала її лікувати ». Минув рік. Ніна, залишившись одна, пішла працювати. Спочатку мити підлогу замість матері. Потім її взяли продавцем. Влітку разом з дітьми посадила город. Від матері звісточки не було, і Ніна дуже переживала за неї. Зате Наталія Іванівна від Олени знала все про дочку і онуків. Вона спокійно жила в місті, і про свій вчинок не шкодувала.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *