Дочка постійно веселиться, а я змушена сидіти з онуками. Я сильно втомилася, Як мені бути?

ИНТЕРЕСНОЕ

У 60 років я вже бабуся, і не перший рік. Тільки ось дочка моя не надто мною задоволена: вона уявляла собі наше спілкування трохи інакше. Я не збираюся сидіти з онуками цілу добу; хочеться хоч трохи і своїми справами займатися. Ми навіть посварилися днями, і у нас був досить-таки серйозна розмова. У мене ситуація така, що я все своє життя і так дітям віддала. Дітям і чоловікові. Як горезвісна дружина з нашумілого бестселера, я напрасовувала сорочки, забезпечувала тил, була постійно до всього готова, забувши про власні бажання.

І тепер, коли хотілося б хоч трохи розслабитися — знову проблеми, знову потрібна моя турбота. Чоловік хворіє, і важко. Я чекала допомоги від дітей, хоча б від дочки, що залишилася в рідному місті. Але немає: дочка якраз чекає допомоги від мене. Розповідає, як вона втомлюється з двома дітьми, як у неї сил не залишається. А у мене вони звідки бралися? Я-то взагалі одна була на всіх, якось виживала без помічників. Батьки жили за 700 кілометрів, чоловік працював на заводі і навіть ночував там.

Завод цей будувався на півночі, в глушині. Суцільні чоловіки, рідкісні дружини, які самі билися, як риба об лід. Ми намагалися підтримувати один одного, але працююча сусідка — це не бабуся, своїх справ за гланди. Ми возилися з дітьми, постійно щось готували: в магазині нічого не дістати. Встигали на роботу бігати. Я дивлюся на дочку, їй 35. Вона домогосподарка. Постійно приводить мені онуків, ледь їй захотілося в салон або з подружками посидіти. І ось недавно я помітила: онуки у мене практично живуть, а додому тільки в гості заходять. То романтичну вечерю їм з чоловіком подавай, то відпочивати удвох їдуть.

А я-то, жінка похилого віку, яка виносить за чоловіком судно, коли відпочину? Знову ішачити на онуків. Вчора дочка мені повідомила: ввечері їдуть з чоловіком. В Турцію. На три тижні. А мені навіть не сказала заздалегідь, що діти на мені. Цікаво, що свати в сусідньому будинку живуть. Але поставили себе так, що внуки до них тільки в свята приходять. Наносять візити, дарують подарунки, показують оцінки — а далі самі. Скипіла я, нагадала дочці: мені 60. І я ні в Туреччині, ні в Єгипті не була.

І я навіть на кубанських курортах не була, за туристичними путівками не їздила, хоч і пропонували. Все дітей виховувала: сподівалася, виростуть для мене підтримкою. Тільки ось упустила щось. Мені постійно лили в вуха, яка я добра, поки я з онуками поралася, а я і рада старатися. Але варто було поскаржитися на втому — тут же стала погана. Але раз я погана, навіщо я буду себе, погану, їм нав’язувати? Мені потрібні режим, спокій, сили, щоб чоловіка оглядати. І допомога дітей і великих вже онуків. Але чому я збираю за ними сміття, а не вони мій виносять? Дочка переконана, що це мій обов’язок. А хворий мій чоловік її підтримує. Боїться, що внуки будуть рідко приходити. Так і живемо.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *