Сашка був знаменитістю дитячого будинку. За десять років його забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. А тепер у нього вже і надія пропала: він уже дорослий, кому він такий потрібен. Він пам’ятає найперший раз, коли його забрали перші мама з татом. Тоді йому було майже два роки, мама була весела, сміхотлива і від неї пахло цукерками. Вона прибирала його в красиві костюмчики і водила в гості, показати свого рудого синочка, якого називала «моє сонечко».
Коли Сашкові виповнилося чотири роки, тато посадив його навпроти себе. – Саша, у мене серйозна розмова до тебе – сказав тато. – Так, тато, – весело сказав, нічого не підозрюючи Сашка. – Ми з мамою чекаємо дитинку, він у неї в животику – сказав тато. – Круто, – зрадів Сашка. – Так, круто, – сказав, відводячи очі, чоловік. – Але ми з мамою вирішили тебе відвезти назад, в дитячий будинок.
Сашка злякано подивився на тата. – Це не надовго, Саша, ми тебе через рік заберемо, – сказав тато. Коли Сашку привезли в дитячий будинок, він біг по коридору за прийомними батьками, ревів і просив не залишати його. Але вони йшли до виходу і навіть жодного разу не озирнулися. Другий раз був через півроку, після повернення. Сашка сидів у кабінеті директора і слухав, як Тамара Михайлівна пояснює новим батькам, що хлопчика недавно повернули прийомні батьки, що у дитини травма, з ним потрібно бути терплячим.
Нова мама на все згідно кивала головою. Через два тижні Сашку повернули в дитячий будинок. – Він надто багато їсть, ми його не прогодуємо – сказала колишня мама. Сашка навіть не плакав, він всього лише попросив у нової мами смаженої картоплі, яку дуже сильно любив. На що мама закричала на нього, що він буде їсти те, що йому дають, і поставила перед ним тарілку з вівсяною кашею. Сашка поколупав її і зміг з’їсти тільки пару ложок, каша була навіть не посолена.
Втретє його повернули, тому що Сашко був занадто мовчазний. У четвертий раз, тому що не здатний до музики. У п’ятий раз – занадто часто хворіє. Більше його не показували потенційним батькам. Боялися, що і так у хлопчика травма на все життя. Сашка з веселого, цікавого, перетворився в замкнутого і не балакучого хлопчика. Він навіть не заздрив іншим хлопцям, коли їх забирали нові батьки, він все чекав, коли і їх повернуть, так як його. Одного разу в їх дитбудинку школі прорвало каналізацію, і вони стали ходити в сусідню, районну школу.
У перший же день до Сашка підійшов хлопчик з класу, в якому він тепер вчився і запропонував дружити. Сашка здивувався, звичайно, але погодився. Друга звали так само, як і його, Сашком. Але вони вирішили, що один буде Сашком, а інший Санькою. З цього дня вони стали не розлий вода, на уроках разом, на перервах разом, один Санька проводжав його до дитячого будинку. Як то раз Санька запросив друга до себе додому, пограти в приставку. Вдома була мама хлопчика, вона нагодувала хлопців. Весь час поки хлопці сиділи на кухні вона з жалем дивилася на дитбудинківського друга свого сина.
– Саша, якщо хочеш, можеш приходити до нас на вихідні жити, і з ночівкою залишайся, – запропонувала в один день вона. – Правда, можна? – здивовано підняв брови Сашка. – Звичайно, – посміхнулася мама одного. Цими ж вихідними він залишився у друга і в понеділок теж залишився на ніч. Директор дитячого будинку, бачачи ситуацію, згнітивши серце, відпустила Сашку до дому друга. – Здрастуйте, мене звуть Тамара Михайлівна, я директор цього дитячого будинку, – представилася жінка.
– Здрастуйте, Світлана, мама Саньки, друга вашого Саші – посміхнулася відвідувачка. – Ви знаєте історію Саші? – запитала директор. – Ні, а що не так? – злякано запитала Світлана. – Справа в тому, що у Саші важка доля, він хороший хлопчик, добрий, веселий, чуйний,не примхливий, але його повертали з прийомних сімей п’ять разів, – пояснила директор. – Який жах, бідна дитина, – притиснула руки до щік Світлана. – Він сильно прив’язався до вашого сина, я, звичайно, рада цьому, але я боюся, так як скоро ремонт закінчиться і Саша почне ходити в нашу школу, і розлука з одним його другом травмує, – сказала директор, – я не знаю, що робити і як краще.
– Давайте, залишимо все як є, а коли він перейде вчитися назад, хлопці самі розберуться; я думаю, мій син уже не раз ходив до вас в дитячий будинок в гості, я думаю він і далі буде приходити до друга, – сказала Світлана. – А хлопчик не заважає вам тим, що постійно живе, а тепер ще й ночувати приходить? – з побоюванням запитала директор.
– Ні, я ж сама запропонувала, – сказала Світлана.
Минуло півтора місяці, в дитбудинкоій школі зробили ремонт і Сашка почав ходити в неї. Але з другом все одно бачився щодня, або він до нього приходив після уроків, або друг приходив до нього в дитячий будинок. Через півроку Сашка став майже постійно жити вдома у друга, і мама Саньки вирішила оформити над ним опіку. – Знаєте, я зразу прийняла його як рідного сина, я без нього тепер уже і життя не уявляю, мені здається, що їх завжди було двоє у мене, – сказала вона директору дитячого будинку.
– Саша, а ти сам цього хочеш? – запитала Тамара Михайлівна у хлопчика, який сидів тут же в кабінеті. – Так, тьотя Свєта хороша, я хочу жити з ними, з тіткою Свєтою і Санькою, – сказав хлопчик посміхаючись. – Це тобі подарунок на день народження, – посміхнувшись, сказала директор. – У Саші день народження? – зраділа Світлана.
– Завтра, мені завтра одинадцять років буде, – серйозно відповів Сашко. – Здорово як, а що ти хочеш на день народження? – запитала Світлана у хлопчика. – Смаженої картоплі, можна? – сором’язливо запитав хлопчик. – Звичайно, цілу сковорідку, – засміялася Світлана і, взявши хлопчика за руку, вийшла з кабінету. Директор дитячого будинку дивилася їм услід і розуміла, що Сашка, нарешті, знайшов свою маму.