Світла запитала у маленького Сашка, що той хоче на свій день народження. Смаженої картоплі ,відповів хлопчик

ИНТЕРЕСНОЕ

Сашка був знаменитістю дитячого будинку. За десять років його забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. А тепер у нього вже і надія пропала: він уже дорослий, кому він такий потрібен. Він пам’ятає найперший раз, коли його забрали перші мама з татом. Тоді йому було майже два роки, мама була весела, сміхотлива і від неї пахло цукерками. Вона прибирала його в красиві костюмчики і водила в гості, показати свого рудого синочка, якого називала «моє сонечко».

Коли Сашкові виповнилося чотири роки, тато посадив його навпроти себе. — Саша, у мене серйозна розмова до тебе — сказав тато. — Так, тато, — весело сказав, нічого не підозрюючи Сашка. — Ми з мамою чекаємо дитинку, він у неї в животику — сказав тато. — Круто, — зрадів Сашка. — Так, круто, — сказав, відводячи очі, чоловік. — Але ми з мамою вирішили тебе відвезти назад, в дитячий будинок.

Сашка злякано подивився на тата. — Це не надовго, Саша, ми тебе через рік заберемо, — сказав тато. Коли Сашку привезли в дитячий будинок, він біг по коридору за прийомними батьками, ревів і просив не залишати його. Але вони йшли до виходу і навіть жодного разу не озирнулися. Другий раз був через півроку, після повернення. Сашка сидів у кабінеті директора і слухав, як Тамара Михайлівна пояснює новим батькам, що хлопчика недавно повернули прийомні батьки, що у дитини травма, з ним потрібно бути терплячим.

Нова мама на все згідно кивала головою. Через два тижні Сашку повернули в дитячий будинок. — Він надто багато їсть, ми його не прогодуємо — сказала колишня мама. Сашка навіть не плакав, він всього лише попросив у нової мами смаженої картоплі, яку дуже сильно любив. На що мама закричала на нього, що він буде їсти те, що йому дають, і поставила перед ним тарілку з вівсяною кашею. Сашка поколупав її і зміг з’їсти тільки пару ложок, каша була навіть не посолена.

Втретє його повернули, тому що Сашко був занадто мовчазний. У четвертий раз, тому що не здатний до музики. У п’ятий раз — занадто часто хворіє. Більше його не показували потенційним батькам. Боялися, що і так у хлопчика травма на все життя. Сашка з веселого, цікавого, перетворився в замкнутого і не балакучого хлопчика. Він навіть не заздрив іншим хлопцям, коли їх забирали нові батьки, він все чекав, коли і їх повернуть, так як його. Одного разу в їх дитбудинку школі прорвало каналізацію, і вони стали ходити в сусідню, районну школу.

У перший же день до Сашка підійшов хлопчик з класу, в якому він тепер вчився і запропонував дружити. Сашка здивувався, звичайно, але погодився. Друга звали так само, як і його, Сашком. Але вони вирішили, що один буде Сашком, а інший Санькою. З цього дня вони стали не розлий вода, на уроках разом, на перервах разом, один Санька проводжав його до дитячого будинку. Як то раз Санька запросив друга до себе додому, пограти в приставку. Вдома була мама хлопчика, вона нагодувала хлопців. Весь час поки хлопці сиділи на кухні вона з жалем дивилася на дитбудинківського друга свого сина.

— Саша, якщо хочеш, можеш приходити до нас на вихідні жити, і з ночівкою залишайся, — запропонувала в один день вона. — Правда, можна? — здивовано підняв брови Сашка. — Звичайно, — посміхнулася мама одного. Цими ж вихідними він залишився у друга і в понеділок теж залишився на ніч. Директор дитячого будинку, бачачи ситуацію, згнітивши серце, відпустила Сашку до дому друга. — Здрастуйте, мене звуть Тамара Михайлівна, я директор цього дитячого будинку, — представилася жінка.

— Здрастуйте, Світлана, мама Саньки, друга вашого Саші — посміхнулася відвідувачка. — Ви знаєте історію Саші? — запитала директор. — Ні, а що не так? — злякано запитала Світлана. — Справа в тому, що у Саші важка доля, він хороший хлопчик, добрий, веселий, чуйний,не примхливий, але його повертали з прийомних сімей п’ять разів, — пояснила директор. — Який жах, бідна дитина, — притиснула руки до щік Світлана. — Він сильно прив’язався до вашого сина, я, звичайно, рада цьому, але я боюся, так як скоро ремонт закінчиться і Саша почне ходити в нашу школу, і розлука з одним його другом травмує, — сказала директор, — я не знаю, що робити і як краще.

— Давайте, залишимо все як є, а коли він перейде вчитися назад, хлопці самі розберуться; я думаю, мій син уже не раз ходив до вас в дитячий будинок в гості, я думаю він і далі буде приходити до друга, — сказала Світлана. — А хлопчик не заважає вам тим, що постійно живе, а тепер ще й ночувати приходить? — з побоюванням запитала директор.
— Ні, я ж сама запропонувала, — сказала Світлана.

Минуло півтора місяці, в дитбудинкоій школі зробили ремонт і Сашка почав ходити в неї. Але з другом все одно бачився щодня, або він до нього приходив після уроків, або друг приходив до нього в дитячий будинок. Через півроку Сашка став майже постійно жити вдома у друга, і мама Саньки вирішила оформити над ним опіку. — Знаєте, я зразу прийняла його як рідного сина, я без нього тепер уже і життя не уявляю, мені здається, що їх завжди було двоє у мене, — сказала вона директору дитячого будинку.

— Саша, а ти сам цього хочеш? — запитала Тамара Михайлівна у хлопчика, який сидів тут же в кабінеті. — Так, тьотя Свєта хороша, я хочу жити з ними, з тіткою Свєтою і Санькою, — сказав хлопчик посміхаючись. — Це тобі подарунок на день народження, — посміхнувшись, сказала директор. — У Саші день народження? — зраділа Світлана.

— Завтра, мені завтра одинадцять років буде, — серйозно відповів Сашко. — Здорово як, а що ти хочеш на день народження? — запитала Світлана у хлопчика. — Смаженої картоплі, можна? — сором’язливо запитав хлопчик. — Звичайно, цілу сковорідку, — засміялася Світлана і, взявши хлопчика за руку, вийшла з кабінету. Директор дитячого будинку дивилася їм услід і розуміла, що Сашка, нарешті, знайшов свою маму.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *