Одеса. Маршрутка.” Передайте ”, – звертається до мене жінка, на вигляд – більше 60. – Передайте, будь ласка – кажу я і передаю гроші.- Ось як. Український. Ти дивись, – бурмоче все та ж жінка.- Що ви хочете цим сказати? – питаю я.- Да ні нічого. Просто звучить якось
– Ну тоді давайте говорити “по-російськи”.- Мені більше подобається “російський”.- Ну нехай буде “болгарський”. Як вам, нормально чи не дуже? Мовчить.- А мені здавалося, що в Україні всі театри повинні бути українські, a тут ось так, – каже жінка середнього віку, видно, що приїжджаючи
-Одеса – це як окрема країна, co своїми правилами і законами, – видає жінка, якій не подобається слово “український”.- Ого – Та ні, ви знаєте, я не згодна. У нас тут ключова проблема – це одне дуже пихате нацменшина.
– Ай, ти подивися. Думаєш, що розумна, да? Так де ж там. А c вигляд ніби ж нормальна. Це вже нахабство кричуща, безсоромність …Покипів кілька хвилин, і вийшла.Я ввічливо попрощалася.Вона промовчала.