Щастя моїх дітей завжди було пріоритетом для мене. Зараз, у 57 років, живучи на самоті, я розмірковую про те, на які жертви я пішла заради них, сподіваючись, що вони піклуватимуться про мене в старості. Мій чоловік переїхав до Чехії по роботі та згодом влаштувався там, залишивши мене на батьківщині. Ходили чутки, що він має іншу сім’ю, але я ніколи не цікавилася цим питанням. Він досі іноді дзвонить і допомагає мені матеріально, у тому числі – відремонтував наш будинок та купив квартиру для наших дітей.
Незважаючи на це, я продовжую працювати, отримуючи скромну зарплату, яка ледь задовольняє мої потреби. Я не хочу просити допомоги у дітей, знаючи, що вони мають свої фінансові труднощі. Я відмовилася від кар’єри заради їхнього виховання, тому що мій чоловік рідко бував удома. Я взяла на себе ці обов’язки. Нещодавно мій син Матвій, і дочка Тамара, які живуть зі своїми сім’ями в однокімнатних квартирах, незалежно один від одного, запропонували мені продати мій сільський будинок. На виручені гроші
вони пропонують купити більш простору квартиру, де я могла б жити разом із ними. Ці пропозиції поставили мене у складне становище. Допомога одній дитині засмутить іншу. Плюс до всього, я не наважуюсь залишити свій будинок, який мене цілком влаштовує. Діти щодня тиснуть на мене, вимагаючи ухвалити рішення, але я розриваюся на частини. Я сумніваюся: чи доречно переїжджати до них у моєму віці? Чи почуватимусь я бажаною гостею в їхньому будинку?