Коли мені було шістнадцять років, мої батьки сказали мені, що чекають на другу дитину. Я була здивована і засмучена, думаючи, що це зруй нує моє безтурботне життя єдиної дитини. Я сперечалася з батьками, питаючи, навіщо їм потрібна дитина у їхньому віці і чому вони не можуть зосередитися на моїй університетській освіті. Після суперечки я замкнулася у своїй кімнаті та відмовилася розмовляти з батьками.
Я чула, як батько втішав мою плачучу матір, але мені не було її шкода. Незабаром народився мій брат, і я покохала його, але так і не перепросила у батьків за свою поведінку. Через роки я була заміжня, у мене була дочка, і ми випадково дізналися, що чекаємо ще одну дитину. Мені не терпілося сказати своїй дочці, Вероніці, що вона більше не буде єдиною дитиною. На мій подив, вона була у нестямі від радості.
– У мене буде брат чи сестра? – вигукнула вона, обіймаючи мене. Її реакція змусила мене зрозуміти, наскільки егоїстичною та незрілою я була, коли батьки розповіли мені про мого брата. Я хотіла загладити свою провину перед ними, поділившись новинами про свою другу ваrітність і вибачившись за свою минулу поведінку. – Давайте відвідаємо їх і поділимося хорошими новинами, – запропонувала я чоловікові та дочці.
Я вибачилася перед батьками за свою поведінку багато років тому. Вони пробачили мені, але я можу сказати, що мої слова спричинили їм сильний біль. З тих пір я докладала свідомих зусиль, щоб бути більш прихильною та розуміючою до своєї сім’ї. Я зрозуміла, що мати братів і сестер – це дар, і була вдячна за брата і можливість стати кращою разом з ним.