Світлана Сергіївна сиділа у своїй тихій квартирі, відчуваючи самотність, яка змушувала її боятися, що вона залишилася в цьому світі одна. Її улюблена собака Найда, яка була її єдиним компаньйоном, пішла з життя, і вона почувала себе втраченою і самотньою. Оглянувши кімнату, Світлана зрозуміла, що вона потребує ремонту, але не могла зібратися з силами, щоб почати.
Спогади наринули на неї, і вона почала прокручувати в умі той день, коли син подарував їй Наїду. Спогади про сміх та голоси сім’ї в той особливий день були і гіркими, і солодкими, бо за ці роки вся родина роз’їхалася. Син Світлани перестав їй дзвонити, і вона не могла зрозуміти причини. Вона завжди була поруч із ним, виховувала його одна після смерті чоловіка, коли Олегові було лише п’ять років.
Вона навіть відмовилася від нових стосунків, щоб забезпечити синові всю свою увагу. Коли Олег одружився, Світлана продала свою трикімнатну квартиру, щоб допомогти молодятам, але невістка так і не оцінила її вчинку. Коли народилася онука, вона взяла на себе всі батьківські обов’язки, але невістка розсер дилася, коли Світлана сказала одного разу, що дитині потрібно більше материнської любові.
Тепер Світлана була зовсім одна , лише зі спогадами, що наповнювали її свідомість. Син таки подзвонив їй, але був надто зайнятий, щоб розмовляти. Коли вона потяглася до телефону, щоб подзвонити невістці та онучці, її пронизав си льний біль. У цей момент вона остаточно зрозуміла, наскільки порожнім стало її життя.