Я стояла перед дзеркалом і дивилася на себе. У тридцять п’ять років я багато чого досягла в житті. У мене був чоловік, вища освіта, хороша робота, машина і ми були фінансово стабільні. Але коли я дивилася на себе, я запитувала себе, чого я насправді досягла. Чи справді я жила повноцінним життям? Я повернулася до чоловіка Василя і запитала: – Ти колись думав про дітей? Він подивився на мене з ніжною усмішкою і відповів: – Звичайно, кохання моє. Але якщо це не станеться природним шляхом, ми завжди можемо розглянути можливість уси новлення. Ми пройшли через незліченну кількість аналізів та обстежень лише для того, щоб отримати жа хливі новини від лікаря про те, що ми ніколи не матимемо власних дітей.
Василь і я були з головою втрачені в rорі, але ми знали, що хочемо випробувати радість батьківства та материнства. Ми пішли до притулку і подивилися дитячі фотографії, прислухаючись до поклику свого серця. Потім ми побачили їх – Остапчика і Олю, двійнят, що мило тримаються за руки на фото. Ми знали, що це ті діти, яких ми хотіли вси новити. Спочатку я не була впевнена, чи зможу полюбити чужу дитину як свою. Але в міру того, як ми проводили з ними більше часу, моя любов до них зростала з кожною секундою.
Ми в цей період навчилися бути добрими батьками, і наше життя змінилося назавжди. Зараз нашим близнюкам три роки, і наше життя наповнене радістю та щастям. Ми їздимо у відпустку, гуляємо, відвідуємо цирк та парки розваг і робимо незліченну кількість фотографій, щоб відобразити їхні усміхнені обличчя. Василь і я вирішили бути чесними з нашими дітьми щодо їхнього усиновлення. Ми скажемо їм правду, що ми взяли їх із дитячого будинку, бо не могли мати власних дітей. Але ми також дамо їм усе, що тільки зможемо – любов, підтримку та турботу. Разом ми подолаємо будь-яку перешкоду, яка зустрінеться на нашому шляху.