Всі мої однолітки були щасливі зі своїми повноцінними сім’ями, але я не могла цього зрозуміти. “Сита людина не зрозуміє голодного” – і для мене це виявилося правдою. Колись у мене було двоє батьків, і я була найщасливішою дитиною на світі. Я проводила багато часу зі своїм батьком, спостерігаючи, як він наводить лад по дому. Але одного разу, коли я ще ходила до садка, прийшла додому і виявила, що мого батька немає. Моя мама не говорила про це, але я одразу зрозуміла, що вони розлу чилися.
Я спитала у мами одного разу, чи була там моя провина, але вона різко і впевнено відповіла – ні! З того часу були тільки я та моя мама. Я допомагала їй, як могла, але я все ще була маленькою та незграбною. Пізніше, коли я пішла до школи, мені довелося залишатися на продовжений день, бо не було кому за мною заїхати. Якось дорогою додому на мене напала зграя бродячих собак. З того часу я почала боя тися повертатися додому одна, і моя мама приходила і забирала мене під час своєї обідньої перерви.
Мені дуже хотілося побачити свого батька, і одного разу я попросила його через маму забрати мене зі школи. Мама сказала, що він прийде із подарунками, але він так і не приїхав. Коли настав Новий рік, я знову попросила маму про зустріч із моїм батьком, але вона продовжувала говорити, що ще не час. Нарешті, одним сонячним днем ми пішли купити цукерок – і моя мама відвела мене до нього додому . Але, коли я побачила, що має ще одну дочку, зрозуміла, що я йому більше не потрібна. Це глибоко поранило мене, і я перестала просити маму про зустріч з татом.