Я в долю, звичайно, не вірила, взагалі все життя була наполегливою реалісткою. Але мій досвід змусив поміняти погляди. Був у мене хлопець Миколай, ще в університеті познайомилися, почали зустрічатися з першого курсу. Ми вже чотири роки були у стосунках, коли виявилася хво роба у мого батька. Все було дуже невтішно – тяжка хво роба на останній стадії. Тато завжди не схвалював Колю, в тому сенсі, що не розумів, що на нього чекає. Він чоловік старого загартування.
Коли з’ясувався діагноз, у тата з Миколою відбулася серйозна розмова. Я підозрюю, про що вона була, бо за тиждень Микола зробив мені пропозицію. Стали ми готуватися до весілля. Найвідповідальнішого моменту Коля просто не прийшов на свято. Мабуть, так він хотів пом ститися моєму батькові, що той на весіллі наполіг, він хотів так принизити батька. Так, дуже nідлий вчинок. Мені було дуже бо ляче.
У змішаних почуттях я вийшла з дому, щоб поговорити з мамою, але спіткнулася і впала до рук сина татового колеги. Коли Мишко запитав: -Щось трапилося? Я вся на емоціях була, тож усе розповіла. Тут сталося несподіване: -Кать, Ти мені завжди подобалася. Щоб не скасовувати весілля, може я заміню нареченого? Коротше кажучи, разом ми вже сім років, доньку виховуємо. Все, що не відбувається, все на краще!