Таня приїхала до свекрухи вся у сльо зах. – Що трапилося, доню? – стривожилась Марина Петрівна. – Сашко мені зра джує, – заре віла в голос невістка. – Хто тобі таке сказав? – здивувалася свекруха. – Ніхто. Сама бачила, – продовжувала ре вти невістка. – Так. Тихо. На, попий водички, потім розкажеш. Випивши води та трохи заспокоївшись, Таня почала свою розповідь. – Пам’ятаєте, я десять днів тому поїхала на тиждень до мами? Так ось, повертаюся, прибираю в спальні, а за тумбочкою за ліжком знайшла шпильку з трояндою. У мене такої нема. – А Сашко що каже? – Каже, що він пускав переночувати родичку, Світлану з Малинівки. Ну, я ж усіх ваших родичів знаю, немає такої родички у вас. Посва рилася з ним, і бігом до вас.
– Є у нас така родичка. Зараз почекай. Свекруха зробила кілька дзвінків, уточнила номер Світлани, троюрідної племінниці, і, увімкнувши “гучний зв’язок”, набрала номер. – Свєточка? Привіт, доню, це тітка Марина тобі дзвонить… – Доброго дня, тітко Марино. Я така рада з вами поговорити. Сама хотіла вас набрати. Подякувати за Сашка. Він мене сильно врятував тиждень тому, – заторохтіла та. – Уявляєте, я від поїзда відстала. Усі мої речі там. Сиджу на вокзалі, ре ву, і тут ваш Сашко. Він свою дружину до тещі проводжав. Він мене і до начальника вокзалу відвів, щоб з речами розібратися, а потім до себе додому відвів, нагодував, спати у своєму ліжку поклав, сам спав у вітальні на дивані. Велике вам спасибі, тітко Марино, за сина.
– Свєточко, а ти нічого з речей не втратила? – Уявляєте, тітко Марино, супутники всі мої речі акуратно склали і віддали провіднику. Тільки шпилька з трояндою комусь сподобалася, мабуть. Немає її… – Дзвони чоловіку, доню, нехай приїде за тобою, – сказала свекруха невістці, коли припинила говорити з племінницею… – Сашенька, пробач мені, дуру ре вниву, – знову заре віла Таня, кинувшись на шию чоловікові. Той мовчки гладив її по голові, і дивився, як мама робить йому знаки, мовляв, милуватися вирушайте у свою квартиру.