Антону було сім років, коли не ста ло його батька. – Час все ліkує, – втішала Світлана Семенівна, сусідка по сходовому майданчику, Марину, мама Антона. – Коли я овдо віла, теж думала, що нічого доброго більше не буде. Але вже десять років одна живу, і нічого звикла. Тобі ж, Марино, треба заради сина жити. Та й молода ти. Зустрінеш ще гідного чоловіка… Минуло три роки. Марина вийшла заміж вдруге. Новий чоловік виявився рев нивцем. Часто влаштовував сkандали. У такі хвилини Антошка тікав до сусідки. Світлана Семенівна годувала хлопчика, розпитувала про шкільні справи, хвалила за добрі оцінки.
– Марино, вас чути по всьому під’їзду, – сказала якось Світлана сусідці. – Знаю, Світлано Семенівно. Але мій Ігор добрий. Тільки рев нивий дуже. Та й ви казали, що чоловік у сім’ї необхідний. – Ну це дивлячись якийсь чоловік. Чоловік повинен оберігати сім’ю. А не влаштовувати істериkи. Якось Антоша прибіг до сусідки. – Світлано Семенівно, допоможіть. Прибігши до них, жінка побачила Марину з синцем під оком. – Мене колега підвіз, а Ігор побачив і розы злився. Накричав, вдарив і пішов, – розповідала дівчина, лежачи на дивані. Більше Ігор там не з’являвся… Минув ще рік.
Якось Світлана Семенівна побачила Марину з квітами. – Хіба сьогодні у тебе День Народження, – здивувалася вона. – Ні, квіти просто подарували, – усміхнулася дівчина. Через місяць Світлана Семенівна побачила, як Антон, на вулиці, ганяє м’яч із якимсь чоловіком. – Це Стас, кличе мене заміж, і з сином у нього справжня дружба. Антону з ним цікаво, – розповіла Марина. А ще за місяць Марина із сином переїхали до Стаса… Минуло півроку. Марина приїхала відвідати Світлану Семенівну. Її живіт відразу ж кинувся у вічі. – А Антона чому не прихопила з собою? – Йому зі Стасом набагато цікавіше. Вони двигун човна сьогодні вирішили розібрати. На рибалку збираються…